Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
«Вона звеліла йому принести свічки й підкинути дров у камін, де майже згас вогонь. Слуга невдовзі повернувся з семисвічником і поставив його на столик позад канапи, на якій я сидів. Він чиркнув сірником, але вона сказала: «Я сама засвічу». Я пам’ятаю все це так, ніби ще тільки вчора сидів на тій канапі. Я машинально повернув голову й дивився, як вона запалює свічки. Між нами був лише той столик. Вона нахилилася над свічником і стала підносити сірник до кожного гнотика по черзі. Вона стояла нахилившись, і я бачив її підняті корсетом перса, але повіки її були опущені й приховували від мене очі. Потім вона трохи підвела голову й подивилася просто на мене поверх полум’я засвічених свічок, і я нараз побачив, що очі в неї не чорні. Вони сяяли блакиттю, але такою глибокою, що її можна було порівняти хіба що з кольором вечірнього неба восени за ясної години, коли місяць ще не зійшов, а зорі тільки-но заяскріли. Перед тим я й не помітив, які величезні ці очі. Ясно пригадую, я ще сказав собі подумки: «А я й не помітив, які вони величезні»,— кілька разів підряд, повільно, наче людина, вражена чудом. А потім відчув, що червонію, в роті у мене пересохло, і в мені спалахнула чоловіча жага.
Я напрочуд виразно бачу, навіть тепер, вираз її обличчя в ту мить, але не можу його розгадати. Згодом я іноді думав, що то була прихована усмішка, та певності в цьому не маю. (Я певен тільки в одному: людина ніколи не буває в безпеці, скрізь на неї чигає прокляття, бог мені свідок!) Я сидів, стискаючи однією рукою коліно, а в другій тримаючи порожній келих, і відчував, що мені несила й дихнути. І тоді вона звернулася до свого чоловіка, що стояв позад мене: «Дункане, хіба ти не бачиш, що містерові Мастерну треба налити?»
Минув рік. Касс, що був набагато молодший за Дункана Трайса, та й на кілька років молодший від Аннабелли Трайс, близько заприятелював з Дунканом і багато чого від нього навчився, бо Дункан Трайс був багатий світський чоловік, розумний і життєрадісний («дуже любив повеселитися й не знав утоми»). Дункан Трайс приохотив Касса до чарки, картярського столу та кінних перегонів, але не до «заборонених сласних утіх». Він палко й самовіддано кохав свою дружину. («Коли вона заходила до кімнати, він, нікого не соромлячись, так і впивався в неї очима, і я не раз бачив, як вона відвертала обличчя й червоніла під тим його промовистим поглядом у присутності інших людей. Та мені здається, що він робив це несамохіть, просто з великої любові до неї»). Ні, до «заборонених утіх» Касса прилучили інші молодики з кола Трайсових знайомих. Одначе, незважаючи на нові інтереси та захоплення, Касс не занедбав навчання. В нього знаходився час і на книжки — він мав задосить і сили, й витривалості.
Так минув рік. Касс часто бував у домі Трайсів, проте, крім «світських жартів і звичайного обміну люб’язностями», між ним і Аннабеллою Транс не було сказано ні слова. У червні один з приятелів Дункана Трайса влаштував у своєму домі вечірку з танцями. Десь серед вечора Дункан Трайс, його дружина і Касс вийшли до саду й сіли в повитій жасмином альтанці. Потім Дункан на часинку пішов назад у дім принести всім трьом пуншу, залишивши Аннабеллу й Касса на самоті в альтанці. Касс зауважив, які солодкі пахощі жасмину. І раптом вона швидко відказала («голос її був низький і, як завжди, трохи хриплуватий, але такий збуджений, що я аж здивувався»): «Так, так, занадто солодкі. Просто дихати нічим. Я зараз задихнуся»,— і вхопилася рукою за оголені груди, що випиналися над корсетом.
«Я подумав, що то раптовий напад якоїсь хвороби,— пригадував Касс у записках,— і спитав, чи їй не млосно. Вона відповіла «ні», дуже тихим, низьким голосом.
І все-таки я підвівся з наміром принести їй склянку води і сказав про це. Аж раптом вона різко, майже грубо вигукнула, чимало здивувавши мене, бо завжди була надзвичайно чемна: «Та сядьте ви, сядьте, не треба мені води!» Трохи засмучений тим, що міг ненавмисне її образити, я знову сів. Потім повів очима по саду, де на залитих місячним сяйвом доріжках між невисокими живоплотами прогулювалось кілька парочок. Мені було чути, як вона дихає поруч мене. Дихала вона неспокійно й уривчасто. І зненацька спитала:
— Скільки вам років, містере Мастерн?
Я сказав, що двадцять два. Тоді вона промовила:
— А мені двадц’ять дев’ять.
Я здивовано щось пробурмотів. Вона засміялася, ніби з мого збентеження, і сказала:
— Атож, містере Мастерн, я на сім років старша за вас. Це вас дивує, містере Мастерн?
Я відповів, що так. Тоді вона промовила:
— Сім років — чималий час. Сім років тому ви були ще дитиною, містере Мастерн.— І знов засміялась, несподівано різко, та одразу ж урвала сміх і додала: — А я не була дитиною. Сім років тому вже не була, містере Мастерн.
Я нічого на це не відповів, бо не мав у голові жодної ясної думки. Сидів украй розгублений, але й у розгубленості своїй намагався уявити собі, яка вона була дитиною. Та ніякого образу в уяві не виникало. Потім повернувся її чоловік».
Через кілька днів Касс поїхав до Міссісіпі, щоб протягом літніх місяців доглянути свою плантацію і за порадою Гілберта побувати в Джексоні, столиці штату, й у Віксбергу. Літо випало клопітне. Тепер Касс добре розумів наміри Гілберта: той хотів зробити з нього багатія і ввести його в політичні кола. То була принадна, блискуча перспектива, та не така вже й недосяжна для юнака, що мав такого брата, як Гілберт Мастерн. («Мій брат — людина на диво небалакуча й сильна вдачею і хоч він ніколи нікого не улещає й ні перед ким не запобігає, та коли вже щось каже, то всі, а надто люди помірковані, відповідальні й впливові, з повагою прислухаються до його слів»). Так Касс провів те літо —
