Марія Стюарт - Стефан Цвейг

послано Марії Стюарт, і відчуває за собою моральну силу. Тож він лише посилає до tollbooth одного свого ленника, щоб той зачитав його протест. У цьому перебуванні Леннокса за межами суду судді (з одного боку, залякані, а з другого — підкуплені чималими винагородами у вигляді землі, грошей і почестей), зрадівши, побачили бажаний привід зручним способом позбутися незручного вироку, і з їхніх сердець спав великий тягар. Після начебто докладної наради — насправді про все вже давно домовилися — судді одностайно оголосили Босвелла невинним ні в “any art and part of the said slauchter of the king”[21] із ганебним обґрунтуванням, «бо не висунуто ніяких звинувачень». Цей досить беззмістовний вирок, що аж ніяк не задовольнив би чесну людину, Босвелл одразу перетворив у патетичний трі­умф. Брязкаючи зброєю, він поїхав по місту, дістав меч із піхов, вимахував ним у повітрі й викликав гучно й прилюдно на двобій кожного, хто й далі наважиться звинувачувати його в убивстві або в співучасті у вбивстві короля.

Тепер колесо вже шалено покотилося до прірви. Міщани вражено бурчать і бурмочуть, обурюючись таким нечуваним глумом над правом, друзі Марії Стюарт приголомшено по­глядають, і в них “sore hearts”, смуток на серці. Їм тяжко, що вони не мають змоги застерегти безумну. «Було, — пише Мел­вілл, її найвірніший друг, — дуже прикро бути змушеним приглядатись, як ця добра володарка мчала назустріч своїй згубі, і ніхто не звернув її уваги на небезпеку». Але Марія Стюарт не хоче слухати, не хоче, щоб її застерігали, якась незбагненна насолода наважуватись на найбезглуздіше жене її далі й далі, вона не хоче озиратися, не хоче запитувати і слухати, тільки вперед і вперед мчить вона у своїй загибелі, менада своїх почуттів. Уже по тому, як Босвелл кинув виклик усьому місту, Марія Стюарт образила всю країну, надавши сумнозвісному злочинцеві найвищу честь, яку могла дати Шотландія: під час урочистого відкриття парламенту вона дозволяє Босвеллу нести попереду святощі країни: корону і скіпетр. Хто тепер ще може сумніватися, що корону, яку сьогодні Босвелл уже несе в руках, він завтра сам одягне собі на голову? І справді, Босвелл — така риса завжди чарує в не­стримних — чоловік, який не визнає таємничості. Зухвало, енергійно й відверто він тепер іде вимагати свою ціну. Він не засвідчує жодного сорому, приймаючи від парламенту в подарунок «за видатні заслуги», “for his great and manifold gud service”, Данбар, найміцніший замок країни, а оскільки тепер лорди вже зібралися й покірні його волі, він твердо штурхає їх кулаком у потилицю, щоб присилувати їх до останнього: дати згоду на шлюб із Марією Стюарт. Увечері, коли закрили засідання парламенту, Босвелл як великий пан і військовий диктатор запрошує увесь гурт на вечерю в таверну Ейнзлі. Там відбувся бучний бенкет, а коли більшість була вже напідпитку, — тут на думку спадає відома сцена з «Валленштайна», — Босвелл кладе перед лордами bond, який не тільки зобов’язує їх боронити його від кожного наклепника, а й рекомендувати його, “noble puissant Lord”, «шляхетного і могутнього лорда», як гідного чоловіка для королеви. Після того, як лорди проголосили Босвелла невинним, а «з другого боку, Її Величність поки що без чоловіка, — йдеться в тому славетному писанні, — загальне добро вимагає, щоб вона зволила ступити нижче й одружитися з одним своїм підданим, і то з названим вище лордом». А лорди зобов’язувалися «так щиро, наче мали б відповідати перед Господом», підтримувати названого лорда і захищати його від кожного, хто б хотів перешкодити цьому шлюбові або відкласти його, і не щадити задля цього ані свого майна, ані життя.

Лише один лорд скористався веремією, яка зчинилася після прочитання цього bond, і тихцем вибрався з таверни; решта слухняно підписали аркуш — чи то через те, що озброєна орда Босвелла оточила таверну, чи то через те, що вирішили в серці слушної миті порушити накинуту їм силоміць присягу. Лорди знають, що написане чорнилом можна стерти кров’ю. Отже, ніхто дуже не переймався, — що означає швидкий розчерк пера для того товариства? — угоду підписали і знову галасували, бенкетували, базікали, і найвеселішим, певне, був Босвелл, бо тепер ціну вже заплачено, тепер він коло мети. Ще пару тижнів — і те, що в Шекспіровому «Гамлеті» видається невірогідним і поетичним перебільшенням, тут стане дійсністю: королева, «ще не збивши черевиків, в яких вона за гробом мужа йшла», піде до вівтаря з його вбивцею. Quos deus perdere vult...

Розділ 14. Шлях без виходу
Квітень—червень 1567 року

Тепер, коли трагедія Босвелла йде до своєї кульмінації, ми несамохіть, немов унаслідок внутрішнього примусу, знову і знову думаємо про Шекспіра. Адже годі не помітити навіть зовнішньої схожості ситуації з ситуацією в трагедії Гамлета. Тут, як і там, короля підступно прибирає з дороги коханець його дружини, тут, як і там, є непристойний поспіх, із яким удова спішить до вівтаря з убивцею свого чоловіка, тут, як і там, далі справляє свій вплив убивство, приховування і заперечення якого потребує більших зусиль, ніж доти було по­трібно для виконання. Вже навіть ця схожість приголомшує. Але ще сильніша й переконливіша для почуттів дивовижна аналогія багатьох сцен Шекспірової шотландської трагедії з історичною. Шекспірового «Макбета» усвідомлено чи неусвідомлено створено з атмосфери драми Марії Стюарт: те, що відбувається під пером автора в замку Дунсінан, відбувалося перед тим насправді в замку Голіруд. Тут, як і там, після скоєного злочину така сама самотність, така сама гнітюча душевна похмурість, такі самі моторошні свята, на яких ніхто не наважується веселитись і з яких один по одному тихенько тікають гості, бо чорні ворони лиха вже каркають, облітаючи дім. Інколи навряд чи можна розрізнити: це Марія Стюарт, що ходить уночі по покоях, не здатна заснути, збурена, одержима смертю, катована власним сумлінням, чи леді Макбет, що хоче змити зі своїх рук невидиму кров? Це Босвелл чи Макбет, дедалі рішучіший, дедалі суворіший після скоєного злочину; він щоразу сміливіше, щоразу зухваліше кидає вик­лик ворожості всієї країни і все-таки знає, що