У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший - Андрій Хімко

– Немає триклятого Марія вдома, а то б я убив його і викинув псам за те, що втік, і за те, що просив тебе задарма бігти до нас.

– Не задарма, дядьку-цигане, Марро мені бубонець обіцяв! –  зрадів Петрик нагоді перейти до головного. –  А рушника, точнісінько такого, як ото висить у вас на ключці, у мене вкрав, як утікав. Я ще матері не признався.

– Бубонця?.. –  циган взявся перекидати якесь лахміття в кутку намета. –  Коли він, сукин син, попадеться мені на очі, я з нього шкіру зніму! А бубонця, – нарешті знайшов він бажане, – ось маєш! –  простягнув він Петрикові нового бубона, аж хлопчині дух перехопило від захоплення. –  А рушника, скажи матері й батькові, ми вернемо потім, бо ж, кажу тобі, нічого не знаємо про Марія.

– Ох, нехтемів син! Ох, горе наше! Де він тепер, лобуряка?! –  запричитала циганка.

– Хай-но я його піймаю, сатану такого, то й руки-ноги йому повикручую! –  лаявся циган, аж Петрикові стало страшно за Марія.

– Не винен він, дядьку! Їй-бо, не винен! –  заступився Петрик, думаючи про старого цигана, як про звіра, страшнішого від батька.

– Хоч і не винен, все одно на смерть його задушу, паскудника, як вернеться!

– То я піду, дядьку? –  шкода було Петрикові циганчука. “Циган куди гірший від мого батька. Справжній кат із катів!” – подумав Петрик.

– І за мене йому, і за мене! –  докинула Марієва сестра Зара.

– Розквитаюсь за всіх! Хай-но лише мені попадеться! –  стиснув циган чорний, як земля, кулак.

Бубоніло і дзвеніло все навкруги, як Петрик, задихавшись, чого раніше за собою не помічав,  нісся з подарунком додому. Радість його не вміщалася в грудях: з багатьма дзвіночками, що горіли сріблом і міддю, з обведеною червоною стрічкою обичайкою, з точеною балабайкою із кульками на кінцях –  бубонець був як намальований.

– Бог з тобою, хлопче! Де ти взяв цю біду? –  зустріла Ганна сина у дверях. –  Перестань! Гріх бубоніти! Похорон же вчора відбули! Затихни! –  нагримала на нього.

Довелося Петрикові все розповісти матері. Звеселілий Гриць, радіючи за нього, запропонував: ”Мамо, не гнівіться, а попросіть Лесю Яремівну, щоб сказала, що це вона подарувала Петрикові бубонця, то тато й слова не скажуть, бо інакше і за бубона йому попаде.” Розгледівши дарунок, Гриць віддав його сестрам, що нетерпляче простягали за ним руки.

Під вечір Леся Яремівна, попереджена Домашкою, принесла в дарунок вже Грицеві свою давню помережану сопілку. Хоч був траур, свисту, гуду й бубоніння Ганні годі було спинити, як Леся Яремівна вже й пішла. Петрик раптом запросився спати, відмовившись від вечері.

Наступного ранку він довго не хотів просипатися, ледь полизькав сніданок і якось в’яло пішов до школи, чим немало збентежив матір. Зауважила незвичну втому учня і Марта Давидівна: він не виходив на перерви, не задавав питань на уроках і слухав неуважно. Так пройшло аж три дні, хлопець ходив, як сонний, скаржився на стук в голові, їв мало, а пив непомірно багато...

Ще й не стемніло, вся родина, ставши в рядок біля лавки поряд із матір’ю, м’яла взяте на хуторі прядиво, як через поріг вступили батько і Тодось. Господар, як не дивно, не виглядав  сердитим, а тільки досить виснаженим. Він зняв з голови кашкета, перехрестився розмашисто тричі, оглянув родину за ретельною роботою, витер тилом п’ястука піт на лобі і сів мовчки на стілець під вікном.

– Відхили-но, сину, трохи двері, хай провітриться хата, бо від пороху дихати нічим, – наказав  Тодосеві. –  Слава Богу, добралися ми із камінням, – звітував він, як Ганна, кинувши мичку, почала ладнати вечерю. –  Воли, правда, понатирали трохи шиї, але каміння привезли добротне. Тепер лишилося ще десь оскард дістати чи сталі добротної напитати та самому викувати… А ти ж, байстрюче, як із буцигарні викрутився? –  раптом звернувся він до Петрика, що особливо ретельно м’яв босими ногами прядиво, хоч і почувався геть слабим. –  Треба ж до такого дійти, щоб і в буцигарні вже побувати! –  хитаючи докірливо головою, незлобиво сварився він на Петрика. –  І люди не повірять, бо подібного ще не було! –  пішов він до шаплика мити руки перед вечерею. –  Оце влада, оце порядки!.. Оце завоював волю і собі, і дітям! –  говорив він, витираючи руки і лице. –  Моталися, юшилися, а пристали до того ж берега, що й батько Дорош…

Петрик, тішачись нелютим настроєм батька, лише старанніше тиснув на колкий жмуток прядива, бгав його до середини з кінців, аж піт йому по лиці котився, і молив подумки Бога, щоб батько не дізнався ні про вавки на сідницях, ні про порвані штани, ні про вкрадені крашанки. Раніше батько карав його, ставлячи надовго в куток на гречку чи яку іншу пашницю, тож він аж розсміявся, згадавши таке покарання, на диво всім хатнім, а потім раптом розридався, чим спантеличив Ганну з Карпом, і попросився лягти, відмовившись від вечері…

У Карпа смерть найменшої сестри викликала то зціплений у грудях плач, то муки докору, що нічого не зробив для полегшення її стану, ніколи не вділив їй потрібної уваги. За життя Гриця Карпо з Ганною дуже боялися, хоч йому ніби й покращало, бо виходив навіть посидіти у дворі на лавці. А тут Петрик захворів тифом – від циганчука Марія в буцигарні, як встановив лікар, розпитавши. По його ж настанові Петрика, якого страшно лихоманило, поклали на збитий наспіх тапчан у другій хаті коло Гриця, Карпо остриг його наголо, а Ганна виварила і позолила в жлукті його білизну.

Та лихо приходить у парі, а то й цілим гуртом… Якогось вечора до Карпа, як до церковного старости, завітали протоотець Онопрій і протодияк Микита Майба порадитись, як сплатити податки, якими влада обклала собор. Обох, як вияснилося, допитував повітовець Костя Бергавінов при братах Петрушиних та Грудмані, як ніби агентів і помічників холодноярців. Їм об’явили, що автокефальні церкви ліквідуються в Україні, а патріарша на старослов’янській та