Жінка у білому - Вилки Коллінз

вигукнула вона, сплеснувши руками й радісно усміхаючись. — От іще один давній друг знайшовся! Твоя книжкова шафа, Меріан, твоя старенька-дорогенька червоного дерева шафа з Ліммеріджа! Яка я рада, що ти привезла її! І цю жахливу, недоладну чоловічу парасолю — ти її завжди брала, коли йшла на прогулянку в дощову погоду! Та найперше і найголовніше — це твоє смаглявеньке, розумнюще обличчя, циганочко моя люба, яке дивиться на мене, як і колись дивилось! У цій кімнаті я наче знову дома. Що б його ще зробити, аби тут було ще більше по-домашньому? Я перевішу батьків портрет із моєї кімнати в твою, і зберігатиму тут усі свої маленькі скарби з Ліммеріджа. Щодня ми з тобою довго-довго сидітимемо тут, у цих дружніх стінах. Ох, Меріан! — мовила вона, сідаючи раптом на підніжок біля моїх колін і задумано дивлячись мені в обличчя. — Пообіцяй мені, що ти ніколи не вийдеш заміж і не покинеш мене! Звісно, це егоїстично з мого боку так говорити, але тобі й самій настільки краще було б лишатись одинокою, якщо тільки... якщо тільки ти не полюбиш дуже-дуже свого майбутнього чоловіка. Але ж ти ніколи й нікого не полюбиш дуже сильно, крім мене, правда? — Вона змовкла, схрестила мої руки у мене на колінах і лягла на них головою. — Ти багато писала й отримувала листів останнім часом? — спитала вона раптово зміненим, глухим голосом. Я зрозуміла, про кого вона питає, але подумала, що не повинна заохочувати її до розмов на цю тему, й промовчала. — Що чути від нього? — зважилась вона на пряме запитання, цілуючи мені руки, щоб я пробачила такий її переступ. — Він здоровий і щасливий, справується з роботою? Чи ж перемігся і... забув мене?

Вона не повинна була ставити таких запитань. Вона повинна була б пам'ятати, що сама вирішила того ранку, коли сер Персіваль змусив її не розривати заручин і коли вона назавжди передала в мої руки альбом із малюнками Гартрайта. Але гай-гай! Де та бездоганна людина, що ніколи не зраджує своїх добрих намірів, а йде, без вагань, без відступів, раз і назавжди обраним шляхом? Де та жінка, що справді змогла вирвати із свого серця образ того, кого щиро полюбила колись? Книжки нам розказують, що такі довершені люди існують, ну, а що відповідає книжкам наш людський досвід?

Я не намагалася напучувати її — може, тому, що душею оцінила безстрашну її правдивість, яка відкрила мені те, чим інші жінки на її місці не поділилися б навіть із найближчими друзями; а може, тому, що, була б я в її становищі, я б так само не забула коханого і так само допитувалася про нього. Я могла тільки чесно відповісти їй, що останнім часом не писала йому й не мала від нього листів, а тоді повернула розмову на щось не таке небезпечне.

Багато чим засмутила мене ця наша розмова — моя перша відверта розмова з нею від дня її приїзду. Переміна яку її заміжжя внесло в наші стосунки, розділивши нас уперше в нашому житті забороненою темою; печальна впевненість у відсутності всякого теплого почуття, всякої душевної близькості між нею і її чоловіком, у чому переконало мене її небажання про це говорити; невеселе відкриття, що та нещасна прихильність усе ще живе глибоко в її серці (хоч як безвинно, хоч як безгрішно), — всього цього вистачило б, аби засмутити будь-яку жінку, котра б любила її і співчувала їй так палко, як я.

Є тільки одна втіха супроти цих печалей — вона повинна мене розрадити й таки розраджує по-справжньому. Приваба й лагідність її вдачі, її здатність щиро, палко любити, ті милі, ніжні жіночі чари, що робили її улюбленицею і відрадою кожного, хто до неї наближався, — все це було і зосталося з нею. Що ж до решти моїх вражень, то я трохи схильна сумніватися в них. А в цьому враженні, найкращому, найрадіснішому, я переконуюся дедалі більше з кожною годиною.

А зараз повернімося до її супутників. Перший, кому я приділю увагу, буде її чоловік. Що ж запримітила я такого в серові Персівалі, щоб покращала моя думка про нього?

Що тут сказати? Схоже, що зразу, як він повернувся, його обсіли дрібні прикрощі та докуки, і не всяк зумів би показати себе з найкращого боку за таких обставин. Як на мене, то він за час своїх мандрів схуд. Його виснажливий кашель і неприємна метушливість іще дужче посилились. Його манери — принаймні його поводження зі мною — по-різкішали. Того вечора, коли вони повернулись, він повітався зі мною зовсім не так люб'язно та церемонно, як раніше, — ні чемного «ласкаво прошу», ні якогось особливого вияву радості, що бачить мене, — нічого подібного, тільки швидко потис мені руку й кинув: «Доброго здоров'я, міс Голкомб, радий вас бачити». Так, ніби сприйняв мене за одну з необхідних приналежностей Блеквотер-Парку: переконався, що я на місці, то більше можна й не звертати на мене уваги.

Вдача у більшості чоловіків найповніше виявляється вдома, тут вони частіше розкриваються в тих рисах, які приховують на людях. Сер Персіваль уже встиг показати, що він одержимий манією ладу й чистоти, — раніше я цього в ньому не помічала. Якщо я взяла книжку в бібліотеці й залишила її на столі, він іде слідком за мною, бере книжку й ставить її назад на поличку Якщо я встала із стільця й залишила його стояти там, де я сиділа, він дбайливо ставить стільця на місце під стіною. Злетять на килим кілька квіткових пелюсток — він їх підніме й так розбурчиться, ніби то були гарячі жарини й вони пропекли дірки в килимі. Він нападається на слуг, коли добачить зморшку на скатертині чи коли в сервіровці бракує ножа на належному місці, — так люто їм вичитує, наче вони завдали йому особистої образи.

Я вже згадувала про всякі клопоти, що, очевидно, посипалися на нього, відколи він приїхав. Може, саме через ті докучні клопоти й сталася в ньому прикра зміна, яку я запримітила. Я намагаюсь умовити себе, що це так, бо дуже мені не хочеться впадати в безнадію, втрачати віру в майбутнє. Звісно, кому не буде прикро, коли тільки ступиш на рідний поріг, наблукавшись по закордонах, а тебе стрічає неприємність. Саме щось таке й спіткало сера Персіваля у мене на очах.

Того вечора, коли вони приїхали, економка пішла за