Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
А от знову місіс Юрчишин-Вейс — увагою до твоєї персони засвідчує це. Бере під руку, веде повз фуршетний стіл і оторопілу Хеврону з гамбургером у пащеці — як віп-персону — у бібліотеку.
Заскочена нагло, Хівря червоніє і… радісно «впізнає» тебе. Моя ти кицюню-хитруню: невже впізнала? Ще й як впізнала! Кидається з криком через стіл, як під поїзд, хапає під руку і так утрьох, попереду всіх, ви бадьоро крокуєте в бібліотеку.
Посадивши нас із Хавроною в першому ряду, пані сіла за стіл навпроти і, не чекаючи, доки зайдуть усі гості, почала читати свій роман про Булгакова. Читала пані свій нудний і непрофесійних текст недовго, певно, щоб не почали гості позіхати, а потім по черзі запрошувала до слова молодих «українських письменниць». Усі вони, як одна, хвалили роман хазяйки, перли проти Спілки письменників, водночас переконуючи пані, що вона одна гідна бути єдиним членом тої Спілки… На завершення знайомі (з рекламних роликів про миючі засоби) актори зіграли сценку, в якій Булгаков співав під гітару білогвардійську пісню про корнета Оболенского та поручика Голіцина. Захмелілий від аперитиву різношерстий бомонд дружно, хоч і в різні боки, вторив: «Подайте бокалы, корнет Оболенский, поручик Голицын, налейте вина! Налейте вина! Налейте вина!».
Несподівано у «салон» зайшов той, кого ти, о, Олександро, теж не сподівалася бачити в цьому… світському вінегреті по-американськи, авжеж — Полятицький! Зате пані Христя Юрчишин-Вейс сподівалася, ще й дужє, бо так зраділа, що аж вийшла з-за столу, благаючи метра Полятицького сказати своє слово про її роман.
На жаль, о, Олександро, ти не чула, що варнякав, розпустивши хвіст, той «знаменитий літерат». Тебе перемкнуло і тепер мозок довбала одна тільки думка: «Що робить у салоні добропорядної американської леді цей радянський сексот? Невже „рибак рибака бачить здалека“? Коли так, то вибір теми письменницею Юрчишин-Вейс цілком зрозумілий, як і її любов до Булгакова».
Ніби прочитавши мої думки, пані зиркнула гостро в мій бік, підбадьорливо усміхнулася і… не дала обіцяного слова! Отак! Виявляється, у пані ще й перфектний нюх на тих, хто теж з нюхом…
Наразі зловила себе на думці, що той усміх мені знайомий. Та й сама пані… Десь я її бачила вже… Ах так! Білий Дім. Делегація радянських письменників… Мила дівчина, дочка українських емігрантів, — наш гід і перекладач. Мені, чи не єдиній у всесоюзній групі українській письменниці так хочеться поговорити із сестрою по крові. Та мимоволі ловлю на собі застережливий погляд другого, єдиного в групі нікому поки що невідомого молодого українського поета Степана чи то Панчука чи Пенчука і чую його тільки мені призначене одне єдине слово: «колега». Але його було досить, аби зрозуміла, хто кому який колега, а передовсім згадала, що я — єдина в делегації належу до високої партійної номенклатури, а тому як дружина відповідального працівника ЦеКа, маю бути «бдительной с врагом», про що мене й інструктували перед поїздкою.
Згодом я зустріла цього «поета», здається, на якомусь пленумі якоїсь творчої спілки, але вже в іншій ролі і під іншим прізвищем. Цікаво, під яким прізвищем супроводжувала нас, радянських письменників, юна перекладачка? Не пригадаю ніяк…
Тим часом пані Юрчишин-Вейс, задоволена високою оцінкою Полятицького її роману, встала, подякувала гостям за прихильність до її творчості і запросила до вечері, знову виокремивши мене тим, що особисто попідручки підвела до столу.
Звичайно, я не втрималася, щоб не запитала, чому пані з патріотичної української діаспори написала роман про Булгакова, а не, приміром, про Винниченка чи Олену Телігу, на що та, не моргнувши, відповіла, що «дужє шєнує його творчість».
І раптом… я забула про все: про вечірку, політику, пані Вейс… Серце, бідне моє серце, тріпнулося, як пташина, і занили-закровоточили старі рани… А очі… очам знову, як колись давно, заступив білий світ статний, красивий, ще молодий мужчина з посрібленою раннім інеєм головою. Він стояв навпроти… Ох Остапе, Остапе… Хотіла тебе обминути, але… Ох, цей Розум, забрав в мене розум…
О, Олександро! Кілька разів прозорий погляд Остапа черкнув, мов скалкою криги, по твоєму серці і… не впізнавши, пішов ласо пастися по барвистому квітнику пані Вейс, напевно, шукаючи не позаторішнього сухого бадилля, а свіжу троянду…
Зловила себе на тому, що ревниво біжу очима слідом за його поглядом, зупиняючись на кожному «попутному» жіночому обличчі, обдивляюся, цинічно-панічно оцінюю його, і нічого достойного, вартого нас, таких красивих, таких мачччо, не знаходжу… Аякже, хоч ми й побиті міллю, але ще є, о, є ще порох в порохівницях! І в калитці ще дзенькоче гріш, щербатий, але на каву в забігайлівці якогось підземного переходу (ах, як це амурно-гламурно!) вистачить! Овва! Схоже, на нас, «красивих і молодящихся», ще й режисера колись відомого — ці літературні курочки, ці писучки-несучки клюнули! Авжеж, і першою та сама «бульварна відьмочка», що вже двадцять поспіль років грає роль незайманої романтичної юнки. Дивись, як очима навстріч заграла: тьотка не проти зняти фільм за своєю еротичною галіматнею. Що ж, і ми, такий талановитий, але не затребуваний, не проти такого творчого тандему, бодай на тиждень, бо навряд чи знайдеться якийсь дурень, щоб втелющив у наш проект свої чесно вкрадені гроші. Хоча ми сюди заявилися не ради флірту з бульварними відьмами, а тільки заради пані Юрчишин-Вейс. От чий роман нам би палко хотілося екранізувати, звичайно, за гроші її мільйонера… А досвіду в нас, як робити кар’єру за рахунок рогатих можновладних мужів, — хоч відбавляй!
Що було далі, не бажала знати! О! Олександро, ти ж завжди була вище юрби, навіть творчої. Тож розправ плечі, виструнчи остеохондрозний хребет — і гордо й незалежно паняй звідси по-англійськи.
Так і зробила. Не прощаючись і намагаючись бути не помітною, неспішно (хоч хотілося бігти!), пішла до виходу. Тікала від спогадів, запаморочливих спогадів, тікала від цього ще такого красивого, ще такого молодого чоловіка, і кров крапотіла з бідного серця, застигаючи на паркетах салону пані Юрчишин-Вейс червоними коралями, бо не бажала,
