Химера - Михайло Савович Масютко

Перед ним ніхто великих виграшів не мав — все брали по 200 карбованців і лише одна особа виграла п’ятсот.

Коли Андрій подав свою облігацію, дівчина-контролер здивувалася. Перевівши номер, вона глянула на Андрія, потім приклала лінзу, передивилась облігацію на світло і промовила:

— Через те, що на вашу облігацію припадає велика сума, належиться зробити додатковий аналіз. Прошу піти зі мною.

Вона встала й пішла, наказавши Андрієві йти за нею.

Андрій опинився в кабінеті завідуючого ощадною касою.

Крім завідувача, в кабінеті було двоє: капітан-емґебіст і якийсь суб’єкт у цивільному одязі. Емґебіст ходив уздовж кабінету, а цивільний сидів праворуч завідувача.

— Ось цей товариш виграв п’ятдесят тисяч, — промовила дівчина-контролер, поклала Андрієву облігацію на стіл і вийшла.

— Паздравляю с нєажіданим щастьєм, — швидко заговорив капітан. Він підбіг до Андрія, притворно радіючи, і подав йому свою п’ятірню.

— І вєзьот же людям, — продовжував він. — А тут хоть би на смєх виіграл какую Тищенку.

Завідувач взяв облігацію, присунув до себе газету з таблицею таражу і перевірив номер.

— Так. Виграш солідний, — промовив він. — Що ви будете робити з такою сумою? — ніби жартуючи, звернувся він до Андрія.

— З грішми є що робити. Нема що робити без грошей, — відповів Андрій.

— Це правда. Гроші — крила серед степу, а безгрішшя — камінь серед води.

— Нєбось такіх дєнєг нікагда і в руках нє дєржалі? — продовжував строчити емґебіст. — Гдє ви, таваріщ, работаете, позвольте паітєрєсоваться, может бить, там все такіє щаслівиє?

— Я інженер машинобудівного заводу, — байдуже відповів Анрій.

— О, тогда вінават, ізвіняюсь…

— Ну, що ж, — перебив емгебіста завідувача, — ви сьогодні наочно переконались, яку велику користь приносить нашим громадянам державна позика. Я думаю, що ви з радістю поповните свою суму облігацій, щоб виграти ще не один раз.

Андрій сподівався, що йому будуть пропонувати облігації на виграні гроші, і знав, що від цього ніяким способом відкрутитися не можна. Про це він чув від людей, яким доводилося вигравати великі суми.

— Чому ні? — відповів він завідувачеві. — Звичайно, я куплю певну кількість облігацій. От цього року я підписався на тисячу карбованців. Сьогодні я можу, крім своєї підписки, купити ще не одну тисячу цієї ж позики.

— Ну што ви, таваріщ, — знову втрутився емгебіст, — прі таком виігрише ви будете не в убиткє, если даже подпіши-тєсь на пятьдесят працентов.

— На п’ятдесят процентів я підписатися не можу, бо мені гроші потрібні для моєї творчої роботи. Я працюю над винаходом.

— На скільки все-таки ви зможете підписатися? — допитувався завідувач.

— Я можу підписатися не більше, ніж на десять тисяч.

— Ну, ви бросьте дурака валять. Таргаваться будете с га-судрством, што лі. Падпісивайтєсь на двадцать тисяч і дєло с концом, — вже категорично запропонував емгебіст.

Андрій зрозумів, що далі сперечатися неможливо, і дав згоду.

— А теперь пагаварітє с таваріщем, — промовив капітан, вказуючи на цивільного, що сидів при столі.

— Я представник товариства дружби радянського і китайського народів, — заговорив цивільний. Вам, як передовій людині, інженерові, певно, відомо, що китайський народ зараз спіткало велике лихо: там велика повінь на річці Янцзи. Наш народ активно допомагає своїм друзям вийти з цієї тяжкої катастрофи. Сподіваюсь, що ви не відстанете від усіх радянських людей і виявите відповідну допомогу нашим братам-китайцям.

— Скільки вам треба? — перебив його Андрій, переконавшись, що тут суперечка ні до чого не приведе.

— Десяток тисяч нада дать, — знову продиктував емгебіст.

Андрій погодився, і представник «дружби» заходися виписувати квитанцію.

— Ну і патом ми вам рекомендуєм, — знову заговорив емгебіст, — всех денег сразу нє брать. Ви нє успєєтє вийті із сберкаси, как іх у вас может нє аказатьса. Да харашо єщьо, єсли абайдьотса без нещастья. Знаєте, какиє у нас спеціалісти єсть? Вазьмітє сібє пару тищьонок, аостальниє палажітє на кніжку. І вам удобно, і для государства польза.

— Добре, — погодився і на це Андрій.

Завідуючий натиснув кнопку, і за хвилину ввійшла та сама дівчина-контролер.

— На двадцять тисяч позики, — диктував їй завідувач, — десять тисяч представникові радянсько — китайської дружби. Скільки тисяч ви хочете зараз взяти з собою? — звернувся він до Андрія.

— П’ять тисяч, — відповів той.

— П’ять тисяч видайте, а решту на ощадну книжку.

З ощадкаси Андрій вийшов з таким почуттям, ніби його там було обікрадено.

— Ну та хоч двадцять тисяч є і то добре, — говорив сам до себе, ідучи вулицею. — На такі гроші треба було б працювати на заводі не менше, як два роки.

Він зайшов на пошту і відіслав матері одну тисячу.

Півдня провів Андрій на шукання собі костюма, черевиків та літнього плаща. Ідучи додому з покупками, зайшов до їдальні.

Після смачного обіду з вином йому захотілося відпочити, і він поспішив розплатитися з офіціанткою.

Як прийшов до хати, відразу ліг на ліжко, й скоро заснув.

Коли прокинувся, вже було темно. Хотілося полежати трохи, і він, не вмикаючи світла, віддався мріям.

Андрій пригадав собі сьогоднішню розмову в ощадкасі, домагання емгебіста, відібрані гроші… Найдужче було шкода десяти тисяч для китайців.

«Чи хоч попадуть вони тій голоті, що справді терпить від стихійного лиха? Коли б не перетворились вони, ці наші гроші, у танки і кулемети», — думав він.

«О, за нами вже велика сила є, — розгорталися думки в Андрієвій голові. — Китай наш, Монголія вже давно наша.

Північна Корея наша, відвойовуємо Індокитай. А Польща, а Румунія, Болгарія, Угорщина, Чехословаччина, Албанія, Східна Німеччина — все ж це фактично наше! Вже підбираємось до Америки через Кубу! І скрізь встановлюється диктатура пролетаріату. Диктатура пролетаріату! — міркував далі Андрій. — Цікава це штука. Яка може бути диктатура пролетаріату в Китаї, коли там за визнанням самого Мао-Дзе —