Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— А дозволь тебе, пане-брате, спитати, — звернувся вiн тихо до свого сусiда, — хто то сидить там збоку?
— А то дяк наш, — вiдповiв молодий гайдамака.
— Чого ж то вiн так зажурився?
— Горя свого не може забути.
— Горя? А що ж з ним трапилося?
— Ех, довго тобi розказувать, парубче. Якби говорити про те, кого яке горе загнало сюди, — не вистачило б часу й до завтрашнього дня… В кого батька, в кого матiр, в кого дружину або дiтей замордували ляхи.
Молодий козак раптово урвав свою мову й одвернувся од Петра.
Петро замовк. Слова молодого гайдамаки справили на нього сильне враження: вiн пригадав своє горе, смерть замученого священика, горе односельцiв, горе, розлите по всiй Українi, i думки його оповилися чорною запоною.
Тим часом розмова козакiв стала лiнивiша: то там, то там чулося тихе хропiння; одне по одному згасли вогнища. Тиша й морок запанували в глибокiй ущелинi; тiльки високо-високо, крiзь гiлля навислих угорi дерев, мерехтiли, мов скалки дiаманта, двi-три зiрки: вони, здавалось, дивилися з тихою ласкою на дно цiєї глибокої ущелини, на цих змучених злобою й горем нещасних людей.
Усе спало… або вдавало, що спить…
Обхопивши голову руками, Петро сидiв, не заплющуючи очей. Але не своє горе мучило його — нi, душа його тужливо билася й завмирала вiд думки про тi страшнi, кривавi сльози, якi запеклися в серцях оцих загартованих людей, що примусили їх покинути рiднi спустошенi хати й оселитися, мов диких звiрiв, в ущелинах, печерах, непрохiдних лiсах…
Йому здавалося, що то не нiч пливе вгорi по небу, що то повзе страшне горе, яке розлилося по всiй Українi й зiгнало сюди цих неборак…
Вранцi, тiльки-но Петро й Качур попрокидалися й поснiдали, з’ївши по окрайцю хлiба з салом, що їм запропонував молодий сусiд, до них пiдiйшов дяк, на якого Петро вчора звернув увагу, й промовив, звертаючись до парубка, низьким басом:
— Хлопче, збирайся в дорогу. Пан отаман звелiв менi з тобою їхати. I вигляд, i голос дяка одразу викликали прихильнiсть у Петра.
— Та менi й збиратися нiчого, — вiдповiв вiн, пiдводячись з землi. — Увесь тут! Тiльки ось кiнь…
— Коня тобi дадуть на своєму мiсцi, — добродушно усмiхнувся дяк. Петро попрощався з Качуром, який лишався в загонi, i потiм уклонився своєму вчорашньому сусiдовi.
— Прощай, пане-брате, спасибi тобi за хлiб i за ласку; може, колись i я тобi стану в пригодi, то ти теє… Ось тiльки не знаю, як тебе звуть.
— Погане прiзвисько, Ревою товаришi продражнили, — вiдповiв гайдамака.
— Рева, то й Рева. То як тобi щось треба буде… живемо ми в Малiй Лисянцi, пiд замком Лисянським, так я завжди готовий…
— Спасибi за добре слово, парубче, може, й побачимося скоро.
— Дасть бог, скоро усi вкупi будемо, — сказав дяк. — Ну, давай же, парубче, я зав’яжу тобi очi.
Вiн зав’язав Петровi очi i, взявши його за руку, повiв за собою.
Знову почалися довгi й чуднi мандри; а втiм, цього разу вони закiнчилися швидше.
Години через пiвтори дяк спинився й промовив:
— Ну, тепер, парубче, реку: «Розв’язуй очi!»
Петро розв’язав очi й здивовано побачив, що вони стоять на перехрестi тiєї самої стежки, на якiй вони зустрiли вчора гайдамакiв… За деревом їх чекав козак, тримаючи за вуздечки пару коней; в одному з них Петро впiзнав свого чалого, а другий — чудовий вороний кiнь призначався, певно, його супутниковi.
Вони посiдали на коней i рушили пiдтюпцем вузькою лiсовою стежкою.
Ранок був погожий; весь небосхил повивав тонкий молочний серпанок, у лiсi було прохолодно, сповнене свiжiстю повiтря вливалося в груди широкими живлющими хвилями. Попервах Петро й дяк їхали мовчки, кожен поринувши в свої думки.
— А що, хлопче, — звернувся нарештi до Петра дяк, — на якi села до вашої Лисянки треба правитись?
— Та менi б хотiлося насамперед у Турову заїхати… справа є негайна… пекуча, та й про дорогу там би розпитали.
— Велелiпно! — радо промовив дяк, розгладжуючи бороду. — Менi теж треба конче заїхати в Турову.
— Теж справи?
— Еге ж, справи, братiю свою треба побачити.
— Братiю? А що ж вони там роблять?
— Сiють, хлопче!
— Як — сiють? — здивувався Петро.
— Отак, сiють, — усмiхнувся дяк. — Тiльки не жито й не овес, а таке зерно, для котрого немає нi зими, нi весни, нi осенi, нi лiта, а сiють, як у притчi, святе слово…
— Ох, важко тепер його сiяти, — зiтхнув Петро.
— Так, важко, та тiльки немає нiчого неможливого для того, хто вiрує! Вiруйте, уповайте, i надiйтеся, i пiдiймайтеся всi, бо близько спасiння. Кiлька хвилин минуло в глибокому мовчаннi.
— То, виходить, пане, ти сам Туровського причту? — знову спитав Петро.
— Нi, парубче, я сам здалека, во днi онi був дияконом у селi Вишняках, що по той бiк Вiнницi.
— А ти ж казав, що братiя твоя в Туровiй?
— По духу братiя, по духу, парубче, а по сану немає вже в мене братiї; настоятеля нашого, чесного панотця,