Жінка у білому - Вилки Коллінз
Далі ми попрямували до правого крила, прибудованого, аби довершити архітектурну мішанину Блеквотер-Парку, в часи Георга II.
Це придатна для проживання частина будинку, полагоджена та обличкована заради Лори. Мої дві кімнати й решта хороших спалень знаходяться на другому поверсі. А на нижньому розташовані вітальня, їдальня, мала вітальня, бібліотека й чудовий маленький будуар для Лори. Всі ці кімнати дуже мило обличковані, вбрані в яскравому сучасному стилі й чарівно обставлені елегантними сучасними меблями. Вони не такі просторі й світлі, як наші покої в Ліммеріджі, але в них приємно жити. Пам'ятаючи все, що я чула про Блеквотер-Парк, я страшенно боялася стомливих антикварних стільців, похмурих вітражів, ветхих, повних пилу драпіровок, і всього того древнього мотлоху, що його збирають довкола себе люди, позбавлені почуття затишку і байдужі до комфорту своїх гостей. Я з невимовним полегшенням переконалась, що дев'ятнадцяте сторіччя вторглося в цей чужий дім, який мав стати для мене домівкою, і вимело геть порохняві «давні, добрі часи» з обстави нашого повсякденного життя.
Так я перебула ранок — то в долішніх покоях, то перед замком на великому майдані, обрамленому з трьох боків самим будинком, а з четвертого — високими чавунними ґратами та ворітьми, що відгороджують його від світу спереду. В центрі майдану міститься великий круглий басейн для рибок, обмурований каменем, з алегоричним чудовиськом на дні. У ньому плаває повно золотих і срібних рибок, і він облямований широким поясом щонайм'якшого моріжку, по якому тільки ступала моя нога. Я досить приємно збавила там час до другого сніданку, а тоді взяла свого великого солом'яного бриля й пішла під теплим, погідним сонечком оглядати околиці.
Денне світло підтвердило те враження, яке склалось у мене вночі: у Блеквотері забагато дерев. Вони просто душать дім. Дерева здебільшого молоді й надто густо посаджені. Я підозрюю, що задовго до сера Персіваля хтось тут по-хижацькому повирубував старі дерева. А котрийсь із наступних власників, розсердившись на таке неподобство, постарався якомога швидше й густіше засадити поруб. Усе ще стоячи перед будинком, я роззирнулась і, побачивши ліворуч квітник, пішла туди — чи не набачу там щось цікаве.
Зблизька той квітник виявився невеликим, досить убогим і занедбаним. Я повернулася до нього спиною і, відчинивши хвіртку в огорожі, опинилася в ялиновій посадці. Гарна звивиста алея вела мене все далі поміж дерев, і скоро моє чуття північанки підказало мені, що я наближаюсь до піщаного вересовища. Через півмилі алея круто звернула вбік, ялини розступились, і я опинилася на краю широкого відкритого простору. Переді мною, в улоговині, лежало озеро Блеквотер, що його ім'ям названо й маєток.
До озера вів пологий піщаний схил, то тут, то там його одноманітність скрашали зелені пагорки. Саме озеро, очевидно, колись доходило до того місця, де я стояла нині. Воно поступово висихало й тепер було втричі менше, ніж колись. Його тихі, незрушні води лежали в западині за чверть милі від мене. Все воно розпадалося на ставочки й калюжі, оточені комишами та очеретами, серед яких подекуди випиналися горбочки землі. На протилежному від мене березі дерева знов здіймалися суцільною стіною, затуляючи обрій і відкидаючи чорну тінь на сонливе мілководдя. Зійшовши до самого озера, я роздивилася, що далекий берег вологий, багнистий, порослий буйною травою та сумними вербами. Вода, досить чиста й прозора з цього, відкритого, піщаного боку, на осонні, там, під тим берегом, де глибше, виглядала чорною та отруйною в густій прибережній тіні навислих кущів і переплетених дерев. Обходячи озеро, я підійшла ближче до заболоченого берега. Там квакали жаби, й водяні щури в затінку шугали то в воду, то з води, самі схожі на живі тіні. Ось із води наполовину виткнувся човен, перевернутий, зогнилий, і кволий промінчик сонця, пробившись крізь гущавину, спочивав на сухій носовій частині днища, а в тому промінчику, скрутившись клубком і підступно завмерши, грілася змія. Чи ближче глянеш, чи далі, все довкола справляло одне й те саме похмуре враження пустельності й тління, а ясна краса літнього неба над головою неначе тільки відтіняла, поглиблювала морок і печаль цієї пущі. Я обернулась і пішла назад до піщаного, порослого вересом узвишшя, прямуючи до старої, занедбаної повітки, що стояла на краю ялинової посадки. Спершу я тієї повітки й не завважила, захоплена дикою широчінню озера.
Підійшовши до повітки ближче, я роздивилась, що колись у ній зберігалися човни, а згодом її спробували перетворити на примітивну альтанку, поставивши всередині лаву з ялинових дощок, декілька стільців і стола. Я зайшла до повітки й сіла на лаву, щоб трохи передихнути.
Я не посиділа й хвилини, як почула вражено, що мій частий віддих дуже чудно відлунює внизу, піді мною. Прислухалась: хтось тихо, надривно сапав просто під лавою, на якій я сиділа. Нерви у мене досить міцні, я не жахаюся через марниці, але цього разу я злякано скочила на ноги, погукала — ніхто не обізвався, тоді зібрала всю свою хоробрість і зазирнула під лаву.
Там, забившись у найдальший кут, лежав мимовільний винуватець мого переляку — собачка, білий з чорними плямами спанієль. Бідолашка ледь чутно заскавучала, коли я покликала її, але не зворухнулась. Я відсунула лаву й придивилася ближче. Очі нещасної собачки швидко скліли, на білій лискучій шерсті проступали плями крові. Страждання слабких, безпомічних, безсловесних тварин — безперечно, одне з найсумніших видовищ на світі. Я обережно взяла поранену собачку на руки й, поклавши її в пелену спідниці, мовби в гамак, пішла назад до будинку так швидко, як тільки могла йти, щоб не завдавати їй болю.
Не знайшовши нікого в холі, я негайно піднялася у свій будуар, спорудила собачці ложе із моєї старої хустки й подзвонила. На дзвінок
