Білі зуби - Зеді Сміт

й ту саму вісімку? Більше за те, це катастрофа, це хаос, чому б не скинути уряд через те, що гедзь вкусив, чому б не виколоти очі своєму ворогу, чому б не з’їхати з глузду, чому б не ходити по місту і бурмотіти казна-що, наче юродивий, махаючи руками і видираючи собі волосся? Ніщо не спинить тебе — або ж тебе може спинити будь-що, кожної миті, щомиті. Отаке відчуття. Отака справжня різниця. Люди, які живуть на твердій землі, під безпечним небом, не думають про таке; вони наче англійські ДіПі у Дрездені, які продовжували наливати чай і перевдягатися до обіду, навіть якщо ревіли сирени і місто починало нагадувати вогняний стовп. Народжені на зеленій і милій землі, поблажливій землі, англійці мають вроджену неспроможність відчувати нещастя наперед, навіть якщо це нещастя спричинила людина.

Цього не можна сказати про мешканців Бангладеш — в минулому Східного Пакистану, в минулому Індії, в минулому Бенгалу. Вони живуть під невидимим перстом непередбачуваної катастрофи, повені чи циклону, урагану, оповзню. Половину часу більша частина їхньої землі лежить під водою; цілі покоління регулярно стираються з її поверхні; виживають оптимістичні 52 відсотки, і вони знають, що коли говорять про апокаліпсис, про випадкову масову смерть — це найперше стосується їх, вони загинуть першими, вони перші осядуть, як Атлантида, на морському дні, коли непевні полярні льодовики зрушаться і почнуть танути. Це найкумедніша країна у світі, Бангладеш. Це Божа ідея справжньої хохми, його репліка в чорній комедії. Цей опитувальник не мусить потрапляти до бенгальців. Катастрофа — все їхнє життя. Між щасливим шістнадцятим днем народження Алсани (1971) та днем, коли вона перестала розмовляти зі своїм чоловіком (1985), у Бангладеш загинуло більше людей — зникло у вітрах і воді, ніж у Хіросімі, Нагасакі і Дрездені разом узятих. Мільйони людей втратили своє життя, яке вони навіть навчилися не вважати цінністю.

І це Алсана ставила Самаду в провину найбільше, якщо вже хочете по правді, більше, ніж зраду, ніж брехню, навіть більше, ніж саме викрадення, — те, що Маджід привчатиметься не цінувати своє життя. Навіть враховуючи те, що Маджід був у відносній безпеці там, у горах Чіттагонгу, найвищій місцевості у цій пласкій, низько розташованій країні, вона не могла стерпіти думки, що Маджід опиниться в ситуації, в якій колись була вона: цінуватиме життя не більше, ніж монетку пайза, бездумно переходячи вбрід бурхливі потоки, тремтячи під вагою чорного неба…

Природно, вона стала істеричною. Ясно, що вона пробувала повернути його. Звернулася до влади. Владні органи відповідали щось на кшталт: «Сказати чесно, дорога, ми більше хвилюємося, коли вони їдуть сюди» або «Знаєте, якщо це організував ваш чоловік, що можемо зробити ми…», і вона клала слухавку. Через кілька місяців вона припинила телефонувати. Вона їздила в розпачі до Вемблі та у Вайтчепел і сиділа в будинках родичів цілі епічні вікенди, схлипуючи, поглинаючи каррі й вислуховуючи співчуття. Але вона відчувала нутром, що, хоч каррі було свіжим, співчуття щирим не було. Бо були й такі, які тішилися з того, що Алсана Ікбол, з її великим будинком, і чорно-білими друзями, і чоловіком, схожим на Омара Шаріфа, і сином, який говорив, наче Принц Вельський, тепер жила у боргах і непевності і, як усі вони, привчалася носити своє горе, наче старі родинні шовки. В цьому було певне задоволення, навіть коли Зінат (яка ніколи не зізналася у своїй участі в цій справі) перегиналася через поручень м’якого крісла і брала долоню Алсани у свої співчутливі пазурі.

— О, Алсі, я постійно думаю, як це прикро, що він вибрав кращого! Він був таким розумним і таким чудово чемним! З ним ти не мусила хвилюватися про наркотики і венеричних шльондр. Тільки про ціну окулярів та усіх його книжок.

Так, у цьому була певна насолода. Не треба переоцінювати людей, вони отримують насолоду від спостерігання чужого болю, від оголошення поганих звісток, від споглядання вибухів бомб по телевізору, від слухання придушених ридань у телефонній трубці. Біль сам по собі є просто Біль. Але біль + відстань може = розвага, вуайєризм, людська цікавість, cinema verite, тихе хихотіння, співчутлива посмішка, піднята брова, прихована зневага. Алсана відчула все це і навіть більше, коли 28 травня 1985 року телефон розривався від повідомлень про останній циклон — і заодно від пропозицій поспівчувати.

— Алсі, я мусила подзвонити. Кажуть, у Бенгальській бухті плаває стільки тіл…

— Я щойно слухала останні новини — десять тисяч!

— А ті, що вижили, плавають на дахах власних будинків, а акули і крокодили кусають їх за п’яти.

— Це просто жахливо, Алсі, не знати, не бути впевненою…

Шість днів і шість ночей Алсана не знала і не була впевненою. Весь цей час вона читала бенгальського поета Рабіндраната Тагора і з усіх сил намагалася повірити його завірянням (Нічна темрява — це торба, що ввірветься від ваги золота світанку), але, в глибині душі, вона була практичною жінкою, і поезія не могла її заспокоїти. Усі ці шість днів її життя було опівнічним, на волосинку від вальпургієвої ночі. Але на сьомий день просвітліло: прийшли новини, що з Маджідом усе добре, у нього лише був зламаний ніс — вазою, що небезпечно стояла на високій полиці в мечеті та її здув перший порив вітру (і не забудьте про цю вазу, бо вона пізніше приведе Маджіда за ніс до його покликання). Лише слуги, які, прихопивши джин, запакувалися в старенький сімейний автобусик і вирушили у вихідну поїздку, плавали тепер горічерева в річці Джамуна, і риби зі срібними плавцями і булькатими очами здивовано витріщалися на них.

Самад тріумфував:

— Бачиш! Його не зачепило в Чіттагонзі! Навіть краще: він був у мечеті. Краще зламати носа в мечеті, ніж у бійці на Кілборні! Усе так, як я й сподівався. Він опановує традиції. Хіба він не опановує традиції?

Алсана задумалась на мить. Потім вона сказала:

— Може, Самаде Мія.

— Що ти маєш на увазі — «може»?

— Може, Самаде Мія, а може, ні.

Алсана