Білі зуби - Зеді Сміт

вирішила припинити пряме спілкування з чоловіком. Наступні вісім років вона не скаже йому ні «так», ні «ні», але змусить його жити так, як жила вона, — ніколи не знаючи, ніколи не впевненим, зводячи Самадів здоровий глузд до випадковостей, аж поки їй не відплатиться сповна поверненням її первістка, старшого-на-дві-хвилини-сина, аж поки вона знову не проведе своєю пухкою рукою по його густому волоссю. Це була її обіцянка, її прокляття Самадові, і це була її витончена помста. Деколи це доводило його до краю, до стадії кухонного ножа, до медичного кабінету. Але Самад був надто впертим, щоб накласти на себе руки, якщо вже це дасть комусь задоволення. Він впирався. Алсана, перевертаючись уві сні, бурмотіла:

— Просто привези його назад, містере Ідіот… якщо в тебе їде дах, просто привези назад моє дитя.

Але на те, щоб повернути Маджіда, не було грошей, навіть якби Самад був схильний вивісити білий дготі. Він навчився жити з цим. Дійшло до того, що, якщо хтось говорив Самадові «так» або «ні» на вулиці чи в ресторані, він уже й не знав, як реагувати, він забував, на що вказують ці два маленькі витончені означники. Він ніколи не чув їх з уст Алсани. Яке б питання не прозвучало в домі Ікболів, відповідь ніколи не була прямою:

— Алсано, ти бачила мої тапочки?

— Можливо, Самаде Мія.

— Котра година?

— Може бути третя, Самаде Мія, але, Аллах знає, може бути так само четверта.

— Алсано, куди ти поклала пульт?

— Він так само може бути у шухляді, Самаде Мія, як може бути і за софою.

І так воно йшло. І так воно собі тривало.

За якийсь час по травневому циклоні Ікболи отримали листа від свого двома-хвилинами-старшого сина, написаний на папері із зошита акуратною рукою, складений навколо свіжої фотокартки. Це був уже не перший лист, але Самад побачив у ньому дещо відмінне від попередніх, щось, що захопило його і виправдало його непопулярне рішення; певна зміна тону, натяки на зрілість, паростки східної мудрості; і, прочитавши листа спершу в саду, Самад не відмовив собі в задоволенні принести його до будинку і вголос прочитати Кларі та Алсані, які пили м’ятний чай.

— Слухайте, що він пише: «Вчора дідо відлупив Таміма (це наш служка) поясом так, що в того попа стала червоніша за томат. Він сказав, що Тамім украв свічки (це правда, я сам бачив!), і за це він його б’є. Дідо сказав, що часом Аллах карає сам, а часом це мусить робити чоловік, і лише мудрий чоловік розуміє, коли це Аллахова справа, а коли — його. Я сподіваюся, що одного дня я теж стану мудрим чоловіком».

— Чули? Він хоче стати мудрим чоловіком. Скільки дітей у відомій вам школі хочуть стати мудрими?

— Може, жодна, Самаде Мія. А може — всі.

Самад люто зирнув на Алсану і продовжив:

— А тут, тут, де він пише про свого носа: «Думаю, що ваза не повинна стояти на такому нерозумному місці, де вона може впасти і зламати хлопцеві носа. Це була чиясь провина, і хтось мусить бути покараний (але не паском по дупі, хіба що це була якась дитина, а не дорослий. Хіба якщо йому було менше дванадцяти). Коли я виросту, думаю, буду перевіряти, щоб вази не стояли в таких дурних місцях, де вони можуть бути небезпечними, і буду також скаржитися на інші небезпечні речі (до речі, з моїм носом уже все добре!)» Бачиш?

Клара звела брови:

— Що — бачиш?

— Вочевидь, він засуджує іконографію у мечеті, він незлюбив усі поганські, непотрібні, небезпечні прикраси! Такому хлопчині судилося стати великим, чи не так?

— Може, Самаде Мія, а може — ні.

— Може, він подасться в уряд, може, стане правником, — запропонувала Клара.

— Дурниці! Мій син — для Бога, не для людей. Він не лякається свого призначення. Він не боїться бути справжнім бенгальцем, щирим мусульманином. Тут він пише, що козел на фотокартці мертвий. «Я помагав забивати козла, абба, — пише він. — Він ще рухався деякий час, коли ми вже розрубали його на дві частини». Такий хлопчик не злякається!

Хтось очевидно мусив сказати «ні», і Клара без особливого ентузіазму це сказала і взяла у Самада фотографію. На ній був Маджід, вдягнутий, як завжди, в сіре, він стояв біля мертвого козла на тлі старого будинку.

— Ой! Гляньте на його ніс! Гляньте на перелом. Тепер у нього римський ніс. Він став схожий на маленького аристократа, на маленького англійця. Глянь, Міллате, — Клара тицьнула картку під менший, плоскіший Міллатів ніс. — Більше не скажеш, що ви близнята.

— Він схожий, — сказав Міллат, глипнувши на фото, — на вождя.

Самад, ніколи не маючи справи із віллесденським сленгом, суворо кивнув і скуйовдив Міллатове волосся.

— Добре, що ти побачив різницю між вами, Міллате. Краще зараз, ніж потім. — Самад уважно подивився на Алсану, бо вона покрутила пальцем коло скроні та постукала себе долонею по голові: божевільний, дах поїхав. — Інші можуть собі насміхатися, але ти і я знаємо, що твій брат виведе людей з дикості. Він буде лідером племен. Він справжній вождь.

На це Міллат розреготався так голосно, так нахабно, так нестримно, що згубив капця, послизнувся на ганчірці для підлоги і перебив собі носа об рукомийник.

* * *

Два сини. Один невидимий та ідеальний, завмерлий у милому віці дев’яти років, статичний у рамці на телевізорі, який під цією рамкою спльовував усе лайно вісімдесятих — ірландські бомби, англійські заворушення, трансатлантичні операції, і над усім цим безладом вивищувалася недоторкана і незаплямована, зведена до