Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

«А чому я нікуди не літаю? — замислився я. — Чому жодного візиту за кордон за останні місяці, якщо не враховувати Монголії?»

Я наказав з’єднати мене з міністром іноземних справ. Він перелякано забелькотів, що до моєї операції не можна було, а зараз поки що ранувато. Що державні візити — досить нелегка справа для президентського здоров’я. Що варто зміцніти. «Ми готуємо візит в Албанію на початок березня наступного року», — під кінець розмови повідомив він.

«Албанія? — замислився я, кладучи слухавку. — Навіщо нам Албанія? Влаштовував би відразу візит у Гондурас!»

До дев’ятої години вечора нудьга, заволодівши мною, стала нестерпною. Забаглося прекрасного. Але Майї в її квартирці за стінкою не виявилось. І я наказав помічникові організувати поїздку до музею.

— До якого? — перелякано запитав він, дивлячись на годинник на стіні.

— А в якому в нас є щось прекрасне?

Він звів плечима.

— Я був тільки в музеї Вітчизняної війни і «під бабою».

— «Під бабу» будеш сам їздити. Я хочу побачити картини...

— Російський музей?

— Давай у Російський!

Через сорок хвилин під моїми ногами вже порипував старий паркет Музею російського мистецтва. Перелякані директор та співпрацівники музею залишилися стояти біля сходів поряд з моєю охороною. Я жадав самотності, я жадав залишитися наодинці з чимось прекрасним. Я заходив дедалі глибше і глибше в російське мистецтво і опинився в тупиковому залі, на стінах якого висіли величезні і справді прекрасні лісові пейзажі Шишкіна. Шишкін мені подобався. Один з його пейзажів охороняв мій сон, прикрашаючи стіну над президентським ліжком.

«Ось, — подумав я всідаючись на дерев’яну лавку для споглядання картин. — Ось куди б я хотів! Туди, на сонячні галявини. Хер з ним, що це російський ліс. Напевне малював Шишкін з натури де-небудь тут, в українських лісах. Або між українськими та російськими лісами ніякої різниці!»

115

Київ. Липень 1987 року.

Життя прекрасне і смачне. Це я зрозумів ще у перший день практики. Мене й Вікторію Козельник запроторили на місяць у їдальню ЦК комсомолу. Насправді, було б набагато логічнішим приставити сюди кого-небудь з кулінарного училища, але тоді ми з Вікою пролетіли б, як фанера над Парижем. І опинилися б у якій-небудь їдальні заводу або на м’ясокомбінаті.

А на разі — ми мов ангели, в білому. Розкладаємо вже придатні до споживання продукти по тарілочках, прикрашаємо, слідкуємо за дотриманням пропорційності, робимо контрольні зважування котлет і м’ясної нарізки. І при цьому встигаємо кинути собі в рот ковбаски чи сиру.

Час минає швидко. Найбільше навантаження — у обід. Комсомольські вожді — народ веселий, завзятий. З апетитом і грошима в них проблем немає. Та й звідки узятися проблемам, якщо бутерброд з червоною ікрою коштує тридцять дві, а з чорною — сорок три копійки?

Вчора до мене підходив один із вождів, Георгій Степанович, якого всі називають Жорою. «Ти як, хлопець надійний?» — запитав він у мене. Я кивнув. «Тоді голодним не будеш!» — усміхнувся він і, довірливо поплескавши мене по плечі, пішов.

Віка теж задоволена, але в неї інший привід для радості. Після закінчення робочого дня вона нишком знімає з непроданих бутербродів сир і ковбасу, загортає їх у серветки й розсовує по закомірках своєї місткої жіночої сумочки. Вона мешкає в гуртожитку, тож дбає про свій сніданок і про подруг не забуває. У мене немає такої потреби. За тиждень перебування вдома я знову посварився з мамою. Мені набридло їздити до Дмитра. «Не частіше, як один раз на місяць!» — поставив я ультиматум. «Коли в тебе будуть свої діти, ти все зрозумієш!» — затягнула вона свою волинку. «В мене не буде дітей, не турбуйся!» — відповів я і грюкнув дверима.

Відтоді живу в Давида Ісааковича. Ходжу у аптеку йому по ліки, смажу картоплю на комунальній кухні, де всі сусіди вже знають і шепочуться, що я далекий родич старого, якого підселили свої, щоб устигнути прописати мене на житловій площі, перш ніж Давид Ісаакович віддасть Богові душу.

Що ж до душі, то вона в старого справді є. Як він втішився, коли отримав листа від дружини і Мири! На кольорові полароїдні фото не міг надивитись. Ось Мира з мамою на фоні якогось магазину, а от вони біля фонтану, а збоку визирає класний автомобіль.

— Ну от, влаштувалися! — полегшено зітхає старий, повертаючи до мене голову. — Не даремно я погодився на розлучення. Зараз їм добре.

— Та й нам добре, — підтакую я.

А сам наминаю пересмажену картоплю. Вона рипить, тріщить, хрускотить на зубах, але все ж таки піддається. А винний у цьому сусід, на прохання якого я відволікся від сковорідки, щоб замінити в туалеті його лампочку. Там, угорі, на стінці під стелею стирчить сім лампочок — за кількістю сусідів. I от спочатку треба було усе ввімкнути, щоб зрозуміти, яка саме перегоріла, а потім викрутити її і закрутити нову. Поки я все це робив, моя картопля підгоріла і втратила звичну соковитість. Але за добро потрібно платити. Хто його знає, якби я відмовив сусідові, він міг би наступного разу в сковорідку з картоплею підсипати якої-небудь гидоти. Адже кухня наша — загальна. Холодильники — теж. Три штуки на сімох сусідів. Тут потрібно прораховувати все, щоб ніхто не мав на тебе зуба. Бо сусідський «зуб» іноді може виявитися страшнішим за ніж.

116

Швейцарія. Лейкербад. Вересень 2004 року.

У Цюріху мені спала думка, що ми перелетіли з вересня у серпень. Свіже альпійське повітря було добряче прогріте сонцем, і вже в аеропорту я захотів скинути піджак.

Таксист нам трапився на диво люб’язний. До речі, його люб’язність подвоїлася, коли він дізнався, куди нас треба відвезти. Навіть за моїми скромними підрахунками, він мав би заробити за цю поїздку триста або чотириста швейцарських франків. Швидко зрозумівши, що ми не розмовляємо німецькою, він перейшов на ламану англійську. Дізнавшись, що ми з Києва, почав муркотіти «Калинку-малинку». Вже коли машина почала підійматися в гори, він кілька разів зупинявся, даючи нам змогу намилуватися чудовими альпійськими просторами. В якомусь маленькому селі він пригостив нас чаем.

Світлана дуже часто дрімала. Переліт дається взнаки. Я дивився на її трішки припухлі повіки. Я неголосно цікавився у водія,