Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
— Як вона зараз?
— Не знаю, давненько вже не бачив.
— Розшукай її. Адже вона не київська?
— Ні, з гуртожитку.
— У нас тут вечірка незабаром має бути, добре було б студенток покликати, — довірливо розповів він. — Ти побалакай з нею, може, гарних подружок прихопить!
— Добре, запитаю, — пообіцяв я.
Жора поплескав мене по плечі і, наспівуючи собі щось під ніс, пішов.
«Уже набридли їм свої комсомолки», — подумав я, дивлячись йому вслід.
А потім, під кінець робочого дня, знімаючи з непроданих бутербродів ковбасу СК і сир, замислився: чогось це тут поменшало і комсомольців, і комсомолок. Пригадав обличчя, які вже не бачив декілька тижнів. Куди вони зникли? Можливо, у відпустці? Літо ж на носі!
119
Швейцарія. Лейкербад. Вересень 2004 року.
З Дмитром і Валею ми зустрілися тільки наступного ранку. Вони самі прийшли в готель, занепокоєні нашою відсутністю. Але наша відсутність мала виправдання. Світлана як прилягла перепочити відразу після нашого приїзду в Лейкербад, так і проспала до самого ранку. Я з цього тільки радів. Усе ж таки три години в небі й ще майже три години в таксі — це не жарт для жінки на дев’ятому місяці вагітності.
Ми саме поснідали. Мабуть, останніми, бо в готельному ресторані залишався тільки один накритий на двох столик. До нас випурхнула дівчина-білявка і обслужила чаєм-кавою. Вона з величезною повагою, а, може, заздрістю дивилась на великий живіт Світлани, і коли через п’ять хвилин поставила на наш столик вазу з маленькими червоними трояндами, я подумав, що вона закохалась у наших ще не вилуплених немовлят.
А коли ми вийшли з ресторану у фойє готелю, то побачили біля стійки рецепції Дмитра і Валю. Я вперше почув, як Дмитро розмовляє німецькою. Це мене вразило. У школі він наполіг на своєму, щоб його не вчили англійської мови. Ніхто особливо не заперечував, розуміючи, що він хворий. А тут його досконала німецька практично збила мене з ніг.
Жінка за стійкою вказала йому поглядом на нас. Тут уже не обійшлося без обіймів. Я дивився, як смішно, перехиляючись через свої великі животи, обнімалися й цілувалися Валя зі Світланою. Ми з Дмитром теж обнялися. Я поплескав його по плечу. Але і його, і моя увага були зосереджені на зустрічі наших дружин.
— Тут поруч є чудова канатна дорога, — сказав Дмитро після паузи. — Можна було б піднятися. Там, на горі, є озеро, а навколо озера — стежка. Ми вже там були. Гарно, як у раю!
Я кинув погляд назовні, крізь скляні двері. Не можна було б сказати, що ранкова погода нагадує вчорашню. Сонячне світло не було тут таким інтенсивним, як учора в Цюріху, але, в принципі, мікроклімат тут був іншим. Небом не поспішаючи пливли тонкі мереживні хмарки. Вони пливли невеличкими зграями, призупиняючи, а потім знову пропускаючи рух сонячного світла донизу, ніби крізь «зелений» митний коридор.
Валя і Світлана, почувши пропозицію Дмитра, особливого оптимізму не виявили.
— Ви можете піднятися, погуляти, — не заперечувала Світлана. — А ми підемо, посидимо в кафе, поговоримо. Все ж давненько не бачилися.
На Дмитровому обличчі з’явилося легке розчарування, але я Світланину ідею підтримав. Тим паче, що в «райському місці» можна було б спокійно обговорити майбутні плани Дмитра. Хотілося відразу розставити усі крапки над «і», адже він напевне гадає, що й надалі проживатиме у Швейцарії, навіть не цікавлячись, чого це вартує його братові.
Наступної кабінки нам довелось чекати хвилин двадцять. Касир канатної дороги показав пальцем угору й захитав головою, виказуючи тим самим свій сумнів стосовно погоди.
I вже коли кабіна піднялася метрів на двісті над містечком, її почало розхитувати вітром. Я з жахом уявив собі, як би почували себе у цю мить Валя і Світлана! Це дійсно потрібно бути психопатами, щоб пропонувати таку авантюру жінкам на дев’ятому місяці вагітності.
Кабіну розхитувало ще хвилин п’ятнадцять, поки вона вдарилась об виступаючі гумові «ріжки» і ввійшла в паз верхньої посадочної платформи.
Тут, над Лейкербадом, сонце світило набагато яскравіше і було тепліше. Між нами й містом лежала тонка плівка хмар, що нагадувала сонцезахисний шар. Де-не-де на берегах великого озера лежав сніг. Мабуть, ще торішній.
Ми йшли вузенькою стежкою. Іноді вона розширялась, і ми могли крокувати пліч-о-пліч, але коли вона знову звужувалася, я пропускав Дмитра вперед.
— То які плани на майбутнє? — обережно поцікавився я.
— Відмінні, — весело відповів Дмитро. — Народимо дитину, будемо годувати, виховувати. Будемо до вас у Київ приїздити у гості...
— Ти це серйозно? — сторопів я.
— А що тут несерйозного? — весело продовжував Дмитро. — Це життя. Мені здається, воно щойно-щойно розпочинається. Справжнє, повноцінне життя.
— Гаразд-гаразд, — швидко погодився я.
Ми продовжували йти. Помовчали хвилин із п’ять.
— Дмитре, я хочу сказати тобі щось важливе, — нарешті, подолавши страх перед неадекватною реакцією брата, почав я.
Він зійшов зі стежки і всівся на стовбур дерева, що впало і лежало поруч.
— Знаєш, незабаром вам доведеться повертатися додому. Я більше не можу за вас платити. Світлана також не в змозі. Мама за вами сумує. У неї велика квартира, вона буде допомагати вам з дитиною...
— Чому ти не в змозі за нас платити? — його голос затремтів, наче від холоду.
— Я не маю грошей. Я ж не беру хабарів! А коли мені щось і перепаде, то цього не вистачить на дві сім’ї!
— А чому ти не береш хабарів? — пошепки запитав Дмитро, буравлячи мене своїми примруженими від сонця очима.
— Не хочу. Бо якщо я їх братиму, мені доведеться до кінця моїх днів приятелювати й пити з тими, хто їх дає! Розумієш?
— А ти бери не всі хабарі! Бери лише в добрих людей, у тих, хто згодом не буде тебе теребити!
— Немає таких! Невже тобі не зрозуміло? — Я, здається, вже збагнув усю марність цієї розмови. — Коротше кажучи, мої останні гроші підуть зараз на проживання і на пологи. Потім ми повертаємось у Київ. Світлана зможе сплатити за вас ще три-чотири місяці. I все. Ти зрозумів?
Дмитро кивнув головою. Він дивився собі під ноги на густий, йодового кольору, мох, що порозповзався по камінню. Він про щось думав. Я мовчав. Настрій був важкий, та все ж таки, що мав йому сказати, я сказав. I добре, що першого
