Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Він узяв мобілку.

— Добрий вечір, мене звати Марат Гусейнов! Я знаю вашого чоловіка з дитинства, коли його вперше привели в міліцію! Ми тут лише удвох. Жодної жінки поруч. Слово кавказця! Добраніч!

Він повернув мені мобілку. Я сказав Світлані ще кілька ніжних слів, і ми розпрощалися.

— Гарна? — запитав він, киваючи на мобільний, що лежав на столі.

— Звичайно, гарна. Ми чекаємо дитину, вірніше — двійнят. Незабаром!

— З мене коляска! — пообіцяв Гусейнов.

Спочатку перед нами з’явилося дві пляшки, які ми замовляли, а потім — дві тарілки, буквально завалені м’ясом. Принаймні, м’яса на них було набагато більше, ніж картоплі фрі.

— Я ж тоді повернувся назад у Дагестан, — розповідав Гусейнов, жуючи баранину. — Влаштувався у міліцію і доріс до полковника — в нас це легше, ніж тут. Потім у Чечні почалось, а в нас відгукнулося. Потім почали підривати міліціонерів, міністрів. Стало неспокійно. Я сказав батькові, що хочу назад на Україну. Він дозволив. Привіз сюди трохи грошенят. Придбав квартиру на Чоколівці. Відкрив свою фірму. Життя непогане, можна було б і замислитись про сім’ю.

Я слухав його і думав: невже він не пам’ятає той останній зимовий день, а вірніше вечір, після якого ми з ним більше не бачилися? Невже він не пам’ятає, як залишив мене десь на березі Труханова острова? Невже не пам’ятає дзенькіт порожньої горілчаної пляшки, що котилася по вкритому льодом та сніговою кіркою Пішохідному мосту?

— Ти от одружився! Вже чекаєш двійнят! Це правильно, — продовжував він. — Це по-чоловічому!

Ми цокнулися: я — келихом дійсно гарного, важкого червоного, а він — чаркою горілки.

— Давай за дружбу! — він пропонує навздогін тост.

— Давай, — з холодом у голосі погоджуюсь я.

Потім він раптом помічає цей холод у моїх очах. У нього поступово дозріває запитання. І нарешті:

— Слухай, а ти ніби і не радий мені?

— Та я радий, тільки от хочу тебе запитати...

— Запитуй!

— Ти пам’ятаєш нашу останню зустріч? Взимку вісімдесят п’ятого? Не пам’ятаєш?

— Взимку? Вісімдесят п’ятого? — перепитує він. — Це коли мене з ментури поперли?

— Так. І ми тоді з тобою удвох святкували цю подію. Жерли горілку на Пішохідному мості. А потім ти залишив мене п’яного! Не пам’ятаєш?

У Гусейнова ворушаться губи, ніби він промовляє якусь мусульманську молитву. Його погляд спрямований усередину. Може, він справді нічого не пам’ятає?

— Розумієш. — Він повертає погляд на мене і я помічаю у його очах відчуття провини. — Дуже соромно. Пам’ятаю. Я цей вечір часто згадував! Я почав блювати з мосту. Перегнувся. А потім, коли попустило, обернувся і бачу, що ти йдеш туди, до острова. Валив сніг. Я собі подумав: ну і хер з тобою! Вибач, але саме так подумав, добре пам’ятаю! Міркую,що коли піду за тобою, то гарантовано замерзну на смерть. Гадав, що ти все ж таки місцевий, тебе хто-небудь та й підбере, а мене, кавказця, залишать, як собаку!..

Я слухав і дивувався. Дивувався з його чудової пам’яті, а ще більше — сміливості. Зізнаватися мені в цих думках — все одно, що самого себе поливати багнюкою.

— Якщо можеш, пробач! Вип’ємо на брудершафт і станемо братами! Ніколи більше такого не буде! Клянуся мамою!

— Слухай, — заговорив я, відставивши келих з недопитим вином убік. — Ти пам’ятаєш більше, ніж я. Але тоді взимку, якщо б один старий єврей мене випадково не помітив, ми тут не сиділи б. Ми з тобою взагалі зустрілися б лише там, — я показав рукою угору, на непомітне звідси небо. Я провалився у ополонку. Міг би досі на дні лежати...

Останні мої слова були переповнені холодним металом, мені самому стало страшно. І Гусейнов дивився мені у вічі не моргаючи.

— Що мені зробити? Скажи! Навіщо так довго виношувати у собі образу! Так не можна! — У його голосі вчувався неспокій. — Ми ж були обоє п’яними. Ти також міг би мене там залишити!

— Мабуть, що так, — погодився я. — Але чомусь усе вийшло навпаки. Ти мене залишив.

— Скажи, що я маю зробити, щоб ти мене пробачив? Якщо хочеш — удар.

— Давно хочу, — зізнався я.

Гусейнов налив собі ще одну чарку горілки, одним духом перехилив її. Роззирнувся.

— Але давай не тут, тут якось негарно. Іноземці сидять.

Він підвівся похитуючись. Попрямував до виходу. Я за ним.

На Набережно-Хрещатицькій було вже темно. Ми зупинилися біля входу у двір ресторану.

— Але ти бий так, щоби відразу про все забути і більше ніколи не згадувати! Не бійся, мене не раз били, я — витривалий! Зачекай. — Він пропустив пару, що вийшла з ресторану.

Хлопець і дівчина пройшли до чорного BMW. Ми зачекали, поки машина поїхала.

— Давай! — сказав він, ще раз роззирнувшись.

Я вдарив його в обличчя з усієї сили. Він відлетів назад, упав горілиць на асфальт і залишився там лежати.

Кілька секунд я спокійно чекав. Потім занервував. Невже забив? Адже він міг сильно вдаритися потилицею в асфальт, а це набагато страшніше, ніж удар кулаком у обличчя. Що тепер буде? Який я дурень! Яка тепер там Швейцарія, які пологи?! У «Київських відомостях» на першій сторінці буде заголовок великими червоними літерами: «Замміністра економіки вбив дагестанського бізнесмена!»

Не знаю, скільки страхіть відвідало мою голову за ці кілька хвилин, але якоїсь миті я помітив, що Гусейнов заворушився. Підвівся на ліктях. Сів на асфальті. Мовчки посидів. Потім встав на ноги.

— Якби знав — одягнув би джинси, — сказав він, прикриваючи правою долонею свого орлиного носа. — Бо ж думав: зустріну старого друга, треба одягтися краще! Костюм «Версаче», сорочка «Хьюго Босс»...

Він лівою рукою обмацав штани і піджак.

— Здається, все ціле...

Я обійшов його, обтрусив піджак та штани.

— Та ні, усе ціле! — заспокоїв я його і помітив, що вся моя злість, яка накопичувалася усе життя, як відсотки в банку, минула.

— Ти розбив мені носа, — спокійно сказав він. Його вологі очі блищали над прикритим долонею носом. Вони були переповнені жалем до себе.

— Пішли! — я узяв його під руку.

Зайшли в туалет. У нього з лівої ніздрі юшила