Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Він не встигає відповісти. Відчиняються двері. Цього разу помічник посмілішав. Зазвичай він залишає для своїх доповідей у дверях щілину завширшки не більш, як двадцять сантиметрів, а зараз просто-таки розчинив навстіж двері!

— Пане президенте! — його голос тремтить. — Професор Хмелько помер... Учора ввечері.

— Від чого?

— Ниркова недостатність...

— Бачиш, — кажу я лікареві. — I він не встиг себе вилікувати...

121

Київ. Травень 1990 року. Неділя.

Два «рафики» з емблемами турбюро «Супутник» від’їхали від сталінських колон ЦК комсомолу о дев’ятій ранку. Пляшки та їжу завантажили у інший «рафик». У нього ж сів і я з чотирма дівчатами з гуртожитку. У перший «рафик» залізли сорокарічні «хлопчаки»-комсомольці. Обличчя в них були заклопотані, в руках — портфелі, дипломати, ніби вони зовсім не на пікнік зібралися.

Приїхали на Десну. Жора закомандував розпалити багаття, зайнятися шашликами та іншою їжею, прихопленою з буфету. Та дівчат розважати поміж тим, поки вони, комсомольці, повирішують якісь там свої справи.

Справи вони вирішували досить бурхливо, влаштувавшись на підстилці біля самого берега. Вони то шепотіли, то переходили на крик. Передавали одне одному папірці, документи.

Я прислуховувався і час від часу вловлював знайомі і незнайомі слова, серед яких досить часто зустрічалися «кредит» і «трансфер». Дівчатка розбрелися по травичці. Усі вони, як на підбір, були у джинсах. Усі підфарбовані. Віка їхати відмовилася. Вона була на третьому місяці вагітності, на її обличчі красувалися плямочки, тож якби вона навіть погодилася їхати, я б тричі подумав і відмовив їй.

Багаття з соснових гілок приємно потріскувало на галявині. Дим лоскотав ніздрі. Ще півгодини — і можна буде встановлювати розбірний мангал і витягти з сумки трилітрову каструлю із замаринованим м’ясом.

Мимохіть я також перевірив наявність алкоголю. Десять пляшок бренді «Наполеон» і одна пляшка «Советского шампанского». Для початку непогано, але коли шампанське закінчиться? Доведеться дівчатам переходити на бренді? Мабуть, усе так і планувалося. Інакше Жора, заводій і організатор усіх виїзних заходів, дав би розпорядження прихопити вина. Але він цього не зробив. Сам у підсобці наклав до сумки пляшок і моргнув водієві, мовляв, бери й тягни у свій «рафик»!

122

Повітряний простір Швейцарії. Жовтень 2004 року.

Місцевий лікар оглянув Світлану і Валю. Попередив, що їхати в Цюріхську лікарню він їм не радить. По-перше, ймовірно, що закачає, а по-друге, гірська серпантинова дорога може спровокувати організм на передчасні пологи. «А ми прагнемо до того, щоб діти народжувалися пунктуально, згідно початковим розрахункам!» — сказав лікар, а Дмитро все це переклав.

— То що, пішки тепер іти, чи як? — знизав я плечима. — Чи він хоче, щоб тут родили?

Дмитро знову переговорив з лікарем. Обернувся до мене:

— Можна замовити вертоліт, який нас доставить у Цюріх, на дах дитячого шпиталю.

Тепер уже двоє дивилися на мене питально: лікар і Дмитро.

— I скільки коштує це задоволення? — поцікавився я.

— Три тисячі франків, — відповів Дмитро.

Спритний у мене братан. Якщо він не переклав мого запитання лікареві, значить, про все знав раніше.

— Гаразд, летимо.

I ось ми вже у вертольоті. Вертоліт білий, тільки з боків намальовані жирні червоні хрести. Спочатку я подумав, що це вертоліт «швидкої допомоги», але потім відкинув цю думку, згадавши, що на державному прапорі Швейцарії також красується червоний хрест. А може, Швейцарія і є «швидка допомога»? В будь-якому разі вона давно стала нею для нас і для Дмитра з Валею.

Пілотом був худорлявий чоловічок з ідеально підстриженими короткими вусиками, а на голові в нього були великі навушники. На вигляд йому було років із тридцять. Він повсякчас обертається й зиркає на нас. А ми сидимо, пристебнувшись, під стінками, один навпроти одного. З одного боку я і Світлана, з іншого — Дмитро і Валя.

Вертоліт піднімається вертикально дедалі вище й вище над містечком, схованим на дні гірської склянки. Потім перелітає через перевал. Під нами пропливає містечко Лейк. Далі ми летимо над уже знайомою серпантиновою дорогою, тільки вона в’ється змією, а ми летимо прямо.

Вертоліт вібрує. Я бачу, як тремтять у Дмитра руки, притиснуті до колін. Як здригається живіт Валі. Дивно, що животи Валі й Світлани майже однакові за розміром. Оце вже дійсно, форма не відповідає змісту. Адже в нас мають бути двійнята, а в них — одна дитина. Якщо виходити з математичних формул, то їхня одна дитина за розмірами має дорівнювати нашим двом. Це мене не тішить. Я знаю, що чим більший новонароджений, тим більше в нього сили, тим він здоровіший. Але Світлана відмучиться тільки один раз, і в нас буде відразу двоє дітей, а Валі, щоб мати другу дитину, доведеться знову дев’ять місяців мордуватися!

Я беру Світлану за руку. Її долоня гаряча. Ми зустрічаємося поглядами. Вона помітно нервує. Мені передається її занепокоєння, і я не випускаю її долоні до самого приземлення. Вертоліт акуратно опускається на дах чотириповерхової будівлі, саме в центр намальованого «прицільного» кола. Це ми оцінюємо, вже вилізши з гвинтокрилого апарата.

Медсестра в білому халатику, з нагрудної кишеньки якого звисає маленький годинник, як медаль «За взяття Берліну», веде нас від вертольота. Світлана обома руками притримує коси. Мене також штовхає в спину штучний вертолітний вітер, хоч я й несу в руках дві важкі валізи, а на моєму плечі теліпається шкіряний портплед.

Через півгодини ми вже обживаємо двокімнатний люкс у готелі на березі Цюріхського озера. Власне, це не зовсім готель, а найрадше реабілітаційний пансіонат. Тут є маленький парк із виходом на пляж, своя машина «швидкої допомоги», черговий лікар і медсестри. А все інше — як у доброму готелі: телефон, телевізор зі звичайним набором супутникових каналів, у ванній — кругле ввігнуте збільшувальне дзеркало на штативі для ретельного вивчення прищів на обличчі, мохнаті халати, мохнаті капці.

Я виходжу на балкон, дивлюся на озеро, на яхти, що пливуть по ньому. Звідси до води метрів шістдесят-сімдесят. На березі стоять лавочки, і на одній з них я впізнаю Дмитра, котрий сидить спиною до мене. Швидко він заселився!

— Світлано, ходімо до озера? — пропоную я.

— Ні, коханий, я полежу. Мені зле!

Коли за кілька хвилин я повертаюсь у спальню, то бачу Світлану, яка спить на боці. Так, міркую, з таким животом спати незручно. Головне, щоб було зручно животу й тим, хто у ньому живе. Нашим малюкам. З’явившись на світ, вони не перестануть бути