Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

Я простяг йому кілька паперових серветок для обличчя. З однієї серветки скрутив щось схоже на корок та заткнув ним ніздрю.

— Диви, вийшло! — зрадів Гусейнов. — Ходімо за стіл!

Офіціантка Віта стояла саме біля нашого столика.

— Ой, щось сталося? — зі страхом у очах запитала вона, зауваживши брудні штани Гусейнова.

— Все в нормі, — заперечив він. — Вийшли на перекур, і я спіткнувся...

— Можете палити тут, я зараз вам попільничку принесу! — заторохтіла офіціантка.

— Ні, дякую! Вже накурився! Більше не хочу. Ти нам краще десерт принеси! Що ви там маєте найсолодше?

Віта назвала кілька видів десертів. Гусейнов вибрав нам по яблучно-медовому пирогу. Потім, коли офіціантка відійшла, наповнив мій келих і свою чарку, і на його вимогу ми випили стоячи на брудершафт.

Випити келих червоного чилійського вина практично одним духом до дна, — це, звичайно, блюзнірство, але так вимагав Гусейнов. Це було його бажання, і я його підтримав, як десять хвилин тому він підтримав моє бажання зацідити йому по морді. Одна з невідомщених образ була викреслена з моєї пам’яті і біографії.

111

Київ. Грудень 2015 року.

Щойно розпочалися народні гуляння, як про святого великомученика Володимира забули. Шуму враз поменшало, але я розумів, що цей затишок — явище тимчасове. Перед буревієм. А от яка буде буря, і з якого боку вона почнеться? Про це наші метеорологи навряд чи скажуть.

На честь католицького Різдва я прийняв у себе посла Ватикану нунція Григорія. У затишній, майже скорботній обстановці ми обмінялися подарунками. Відбувалося все це в Марийському палаці, в залі прийомів біля прикрашеної блакитної ялинки.

Нунцій непогано розмовляв російською і, дочекавшись миті, коли помічник і офіційний перекладач відвернулися на секунду, прошепотів: «Стережіться волхвів, що приносять дари!»

Я кивнув. І лише тоді, коли він пішов, я замислився: кого це він мав на увазі? Сьогодні ніхто, крім нього, мені дари не приносив. До того ж його дар був символічним і зовсім не особистим: картина шістнадцятого століття зі зображенням площі Святого Петра у Римі.

Близько дванадцятої я повернувся на Банкову і викликав до себе Колю Львовича. Той увійшов пружною ходою, переповнений по саму маківку почуттям власної гідності і значущості. В руках — коричнева шкіряна папка.

Я кивнув йому на диван майора Мельниченка. Він гепнувся туди задом, закинув ногу на ногу.

— Поки що тихо, — промовив він, розкриваючи папку. — Ось це, що ви просили!

Він підвівся, поклав переді мною кольоровий аркуш і знову всівся на диван.

— Що це таке?

— Кольорова ксерокопія фотографії зі спальні Майї Володимирівни.

— Добре, а по суті?

— По суті? Я все зрозумів. Росія вирішує свої проблеми. Адже в них незабаром президентські вибори. От вони і розкололи ліву опозицію. Дуже хитрий хід! Бажаєте мати святого вождя — йдіть у християнські партії, які входять у пропрезидентську більшість, не бажаєте — йдіть на хер! Бо вождь легалізований церквою і вже проголошений «захисником усіх сірих, убогих і ув’язнених». До речі, іконописні майстерні Печерської лаври отримали вчора ввечері замовлення із Загорська на двадцять тисяч ікон святого великомученика Володимира! А в нас усе тихо. Свята скінчаться під кінець січня, доти люди звикнуть до нового святого і не звертатимуть на нього уваги.

— То що, жодних проблем? — з недовірою поцікавився я у самозадоволеного голови адміністрації.

— Та ні, що ви, пане президенте! Без проблем не буває!

«Звичайно, — подумав я. — Якщо не буде проблем, то на хер ти мені тут такий потрібен?!»

— Українська православна церква виступила із заявою, у якій не визнає нового святого і забороняє своїм прихожанам торкатися думками чи губами його ликів.

— І що це може викликати?

— Подальший розкол православ’я. Але для країни в цілому тут немає нічого страшного. Чим більше церква матиме внутрішніх проблем, тим менше лізтиме у справи державні.

— А ти мудрий, — зітхнув я. — А що в нас там діється з експериментом видачі паспортів?

— Усе нормально. Експеримент поширили на п’ять областей і Республіку Крим. Майбутній громадянин сам визначає, в якій із запропонованих церков він бажає стати повноцінним громадянином України. Але татари стали гальмом. Ми не затвердили тексту клятви громадянина кримськотатарською мовою. А вони самі не хочуть його переробляти.

— А що там негаразд?

— У клятві немає жодного слова про Україну, а лише обіцянка бути добрим мусульманином і жити за Кораном.

— Нехай цим займається Микола!

— А він у санаторії, — усміхнувся Коля Львович.

— Я теж хочу в санаторій, — зізнався я, підтягуючи до себе з середини столу ксерокопію кольорового фото серця в розкритих грудях. — У кардіологічний...

Я залишив ксерокопію під настільною лампою і клацнув вимикачем. Лампа спалахнула й відразу ж замиготіла. І від цього мерехтіння дійсно заболіло серце. Я перевів питальний погляд на голову адміністрації. Вся його сьогоднішня пихатість умить зникла.

— А я думав, що ти вирішив цю проблему? — я кивнув головою на лампу.

— Я вирішив... Це щось інше! Напевно, контакти...

— Ану увімкни світло в кабінеті! — наказав я йому холодно.

Коля Львович підвівся, потягся рукою до стіни. Клацнув вимикач, і під стелею затремтіла дешева електрика.

— Ти що, взявся довести мене до інфаркту? — Я повільно підвівся з-за столу. — Так, швидко до Казимира, і щоб через півгодини все було в нормі, інакше я на п’ять хвилин скасую Конституцію і демократію, щоб навести у цьому безладі лад силою!

Від Колі Львовича на дивані майора Мельниченка залишилася лише вм’ятина. В мене дійсно боліло серце. Я дивився на ксерокопію фотографії, дивився на це бідне й не таке вже й здорове на вигляд серце, сфотографоване, мабуть, на згадку перед тим, як груди закриють і зашиють наглухо.

Викликав помічника. Попросив розшукати мені хірурга, який робив операцію з пересадки серця. Розшукати і привести.

Після цього приліг на диван майора Мельниченка та задрімав.

112

Київ. Червень 1987 року.

Сесія ще гуде в голові. Гуде по-справжньому. Бо до сесії я стільки не пив. А зараз і днюю, і ночую в гуртожитку. Відзначаємо «четвірки» і «п’ятірки». Я навіть вже не розумію, кому це вдається