Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс

— Чому б нам не поїхати в Південну Африку?

— Можна! — він промовив повільно.

— Чи, може, ти не хочеш? — запитала вона.

— Мені байдуже. Мені доволі байдуже, що я роблю.

— Хіба ти не радієш? Чому? Ми не будемо бідувати. У мене прибутку понад шість сотень на рік. Я написала запит. Це небагато, але достатньо, правда?

— Для мене — це багатство.

— О, як усе буде чудово!

— Та мені треба розлучитися, і так само тобі, інакше ми матимемо ускладнення.

Треба було багато чого обміркувати. Іншого дня вона попросила, щоб він розповів їй про себе. Вони були в хатині, а надворі шаліла гроза.

— І ти не був щасливий, коли був лейтенантом, офіцером і джентльменом?

— Щасливий? Що ж. Мені подобався мій полковник.

— Ти любив його?

— Так! Любив.

— А він тебе любив?

— Так! По-своєму він мене любив.

— Розкажи про нього.

Що тут розповідати? Він вийшов з рядових. Любив армію. І ніколи не одружувався. Він був на двадцять років старший за мене. Дуже розумний чоловік і самотній в армії, як і належалося такій людині. По-своєму пристрасний і дуже здібний офіцер. Я перебував під його чарами, доки служив у нього. Я дозволив йому керувати моїм життям. І ніколи не шкодував.

— І ти дуже переживав, коли він помер?

— Я сам був майже при смерті. Та коли видужав, то зрозумів, що якась частина мене померла. Але тоді я вже знав, що все помирає. Усе має свій кінець, якщо вже до цього дійшло.

Вона сиділа й роздумувала. Надворі гриміло. Так ніби вони були на маленькому ковчегу під час потопу.

— Здається, ти так багато пережив, — сказала вона.

— Я? Мені здається, що я вже помирав раз чи двічі. Однак ось я тут, нидію світом, і мене чекають ще більші клопоти.

Вона напружено думала і водночас прислухалася до зливи.

— А по смерті свого полковника ти не був щасливий, як офіцер і джентльмен?

— Ні! Я був у такій гидкій компанії. — Раптом він засміявся. — Полковник, бувало, говорив: «Хлопче, англійські середні класи мають пережувати кожен шматок харчу тридцять разів, їхні кишки такі тонкі, що в них застрягає шматок з горошину. Це найгидкіша банда жіноподібних недоумків, які коли-небудь жили на світі — чванливі, перелякані, навіть коли в них черевик не так зашнурований, гнилі честолюбці, і завжди мають рацію. Це мене вбиває. Лизь-лизь, лизь-лизь — облизують зади, доки мозолі на язиках не наростають, однак завжди мають рацію. Усім правлять недоумки. Недоумки! Покоління жіноподібних недоумків, кожний — наполовину євнух».

Коні засміялася. Надворі лив дощ.

— Він їх ненавидів!

— Ні, — була відповідь. — Він не звертав на них уваги. Просто не любив їх. Є різниця. Це тому, що, як він говорив, рядові «томі» стають такими ж недоумками і напівєвнухами з тонкими кишками. Іти таким шляхом — доля людства.

— І простих людей так само, робітників?

— Усіх без винятку. Їхній запал вщух. Автомобілі, кіно, аероплани висмоктали з них останні сили. Кажу тобі, кожне покоління народжує ще більш кроляче покоління з кишками з індійської гуми, з бляшаними ногами й бляшаними обличчями. Бляшані люди! Цей весь більшовизм, це обожнювання механізмів просто вбивають людську істоту! Гроші, гроші, гроші! Весь цей модерновий гамуз ловить свій кайф, коли знищує в людині старі людські почуття, перекручує на фарш старих Адама і Єву. Всі вони однакові. Весь світ такий — убий усе людське; за соверен одріжуть крайню плоть, за два соверени все інше. Одні механічні рухи пенісом. Все однакове. Заплати їм, і вони відріжуть член самого світу. Давай гроші, гроші, гроші, і вони вигорнуть з людства все живе, і всі стануть маленькими динамо-машинами.

Так він сидів у хатині, його обличчя спотворене глузливою іронією. І весь час напружував одне вухо, прислухаючись до грози над лісом. Дощ робив його таким самотнім.

— І це коли-небудь закінчиться? — запитала вона.

— Еге ж. Вони самі себе порятують. Коли вб'ють останнього справжнього мужчину, а всіх інших приручать — білих, чорних, жовтих, всі кольори — до однієї клітки, тоді всі втратять розум. Тому що коріння здорового розуму — в яйцях. Тоді всі збожеволіють і зроблять своє велике аутодафе. Ти знаєш, аутодафе означає акт віри? Еге ж, вони здійснять свій власний грандіозний акт віри. Вони підсадять одне одного.

— Ти маєш на увазі, вони вб'ють одні одних?

— Так, моя качечко! Якщо все буде розвиватися в такому темпі, то через сто років на цьому острові не залишиться й десяти тисяч людей, можливо, навіть десятка не залишиться. Вони залюбки виметуть одні одних.

Грім відкочувався кудись далі.

— Як мило! — сказала вона.

— Дуже мило! Думка про знищення людського роду й про довгу паузу, яка за цим настане, доки виростуть якісь нові істоти, заспокоює тебе найбільше. І якщо все триватиме далі, якщо всі — інтелектуали, художники, уряди, промисловці й робітники несамовито вбиватимуть останнє людське почуття, останню крихту своєї інтуїції, останній здоровий інстинкт, коли все наростатиме в алгебраїчній прогресії, так, як це відбувається нині, тоді: та-та-та-та! Всьому людському родові! Прощавай, мила! Змій ковтнув сам себе і залишив порожнечу, добре заплутану, але не безнадійну. Чудово! Коли страшні дикі пси гавкатимуть у Реґбі і страшні здичавілі шахтарські коні битимуть копитами в тевершелському шурфі! Те deum laudamus![35]

Коні засміялася, але доволі безрадісно.

— Тоді тобі має бути приємно, що всі вони більшовики, — сказала вона. — Тобі має бути приємно, що вони поспішають до кінця.

— Так і є. Я не спиняю їх. Не зміг би, якби навіть захотів.

— Тоді чому ж тобі так гірко?

— Зовсім ні! Якщо мій член прокукурікав востаннє, я не проти.

— А якщо в тебе буде дитина? — запитала вона.

Він опустив голову.

— Ну, — нарешті сказав він. — Гадаю, неправильно й гірко приводити на цей світ дитину.

— Ні! Не кажи так! Не кажи так! — благала вона. — Я думаю, в мене буде дитина. Скажи, що ти радий, — вона накрила його руку своєю.

— Я радий, що ти рада, — сказав він. — Та, на мій погляд, це жахлива зрада по відношенню до ненародженої істоти.

— Ах, ні! — вона була шокована. — Тоді ти не можеш по-справжньому хотіти мене! Ти не можеш хотіти мене, якщо маєш такі відчуття!

Знову він мовчав з похмурим обличчям. Знадвору чулося тільки, як ллє дощ.

— Це неправда! — прошепотіла вона. — Це неправда! Існує інша правда. — Вона відчували, йому гірко від того, що вона покидає його,