Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
Вона вже добігла до широкої дороги, коли він наздогнав її, обхопив голою рукою ніжну, голу мокру талію. Вона скрикнула, випросталася, налетіла на нього усім тягарем м'якої прохолодної плоті. Він безумно притиснув її до себе, весь тягар ніжної, прохолодної жіночої плоті, яка від його дотику враз спалахнула, мов полум'я. І дощ заливав їх, поки вони диміли. Він охопив її, в кожній руці по важкій сідниці, і несамовито притиснув до себе, нерухомо вібруючи під дощем. Тоді раптом похилив її в тихому реві дощу, впав з нею на стежку і коротко й рвучко узяв її, коротко, рвучко закінчив, немов звір.
За мить він підвівся і витер з очей краплі дощу.
— Давай назад, — сказав він, і вони помчали до хатини. Він біг прямо й швидко — дощ йому не подобався. А вона рухалася повільніше, збирала дорогою незабудки, первоцвіт, дзвіночки, то пробігала вперед пару кроків, то спостерігала, як він віддаляється.
Коли, засапавшись, вона зайшла зі своїми квітами в хатину, він уже розпалив вогнище, потріскували гілки, її гострі груди піднімалися й падали, волосся злиплося під дощем, обличчя розпашілося, а тіло блищало і стікало водою. Задихана, з широко розплющеними очима, з невеликою мокрою головою і повними, наївними стегнами, по яких збігала вода, вона здавалася зовсім іншою істотою.
Він узяв старе простирадло й обтер її, а вона в той час стояла, наче дитина. Тоді витерся сам і зачинив двері хатини. Вогонь розгорався. Вона занурила голову в другий кінець простирадла й витерла мокре волосся.
— Ми витираємося одним рушником — тож посваримося! — сказав він.
Вона на секунду підвела голову, волосся вкрай розкуйовджене.
— Ні! — сказала вона, подивившись широко розплющеними очима. — Це не рушник, а простирадло.
І вона далі старанно витирала голову, а він старанно витирав свою. Все ще задихані від напруження, кожен загорнутий в армійську ковдру, відкривши до вогню тільки груди, вони сиділи пліч-о-пліч на колоді, дивилися на полум'я і втихомирювалися. Коні був неприємний дотик ковдри до шкіри. Але простирадло вже цілком вимокло.
Вона скинула ковдру і вклякла на глиняній долівці біля каміна, притримуючи голову над вогнищем і струшуючи волосся, щоб висушити його. Він вивчав прекрасний вигин її стегон. Сьогодні вони зачарували його. Як здіймалися вони до багатої округлості її тяжких сідниць! А між ними, у таємничому теплі — потаємні входи!
Він поплескав її рукою, ніжно й довго насолоджуючись вигинами й півкулями.
— У тебе такий га-арний хвостик, — сказав він пестливо гортанною вимовою. — У тебе найкращий задок на світі! Найкращий жіночий задок узагалі! І кожна його п'ядь — жінка; це ясно як день! Він у тебе не такий, як у плоских дівчат, яким би краще вродитися хлопцями, не такий! А справжня похила підвалина, таке до чорта люблять мужчини. На такій підвалині може триматися світ, отак!
Впродовж цих слів він ніжно поплескував округлий «хвостик», доки з нього до його рук запашів якийсь слизький вогонь. І його пучки, наче ніжні пензлики вогню, час від часу торкалися двох потаємних дірочок.
— І я радий, що ти можеш какати й пісяти. Я не хочу жінки, котра цього не може.
Коні не стримала раптового напливу враженого сміху, та він незворушно вів далі:
— Ти — справжня, так! Ти — справжня, хоч трохи курва. Тут ти все те робиш, і я кладу сюди руку і люблю тебе за це. Я люблю тебе за це. У тебе достойний жіночий задок, гордий собою. Він зовсім себе не соромиться, зовсім.
Він твердо й надійно поклав руку на її таємничі місцини, наче з приязним привітом.
— Я люблю їх, — сказав він. — Я люблю їх; якби я жив тільки десять хвилин і попробував твій задок, я б вважав, що прожив ціле життя, бачиш! Індустріальна система чи ні! Це краща хвилина мого життя.
Вона повернулася й вилізла йому на коліна, притиснувшись до нього.
— Поцілуй мене! — прошепотіла вона.
І вона знала, обоє вони думали про скору розлуку, і зрештою її охопив сум.
Вона сиділа в нього на колінах, поклавши голову йому на груди, звільна розкинувши блискучі ноги кольору слонової кості. Вогонь кидав на них нерівномірне світло. Опустивши голову, він дивився на складки її тіла у проміннях вогнища, і на жмутик ніжного коричневого волосся між її розкритими ногами. Він простяг руку до столу, що стояв позаду, і взяв букетик ще вогких квітів, краплі дощу стікали на підлогу.
— Квіти залишають за дверима будь-яку погоду, — сказав він. — У них немає дому.
— І навіть хатини! — пробурмотіла вона.
Пальцями він спокійно повстромлював кілька незабудок в ніжний коричневий жмутик Венериного пагорба.
— От! — сказав він. — Незабудки на належному місці!
Вона глянула на дивні молочно-білі квіточки в коричневому волоссі на її лоні.
— Хіба не чарівно! — сказала вона.
— Чарівно, як саме життя! — відказав він. І він застромив у волосся рожевий пуп'яночок первоцвіту.
— От! Тут ти мене не забудеш! Це — Мойсей у комишах.
— Ти не проти, що я їду, правда? — вона запитала тужливо, заглядаючи йому в лице.
Та під тяжкими бровами його лице залишалося незворушним. Вираз був цілком непроникним.
— Роби так, як вважаєш за потрібне, — сказав він доброю англійською мовою.
— То я не поїду, якщо ти проти, — сказала вона, притискаючись до нього.
Запала мовчанка. Він нахилився й підкинув ще одне поліно у вогонь. На його мовчазному відсутньому обличчі пробігали відблиски вогню. Вона чекала, та він не озвався ні словом.
— Я думала, що це добрий початок для розриву з Кліфордом. Я справді хочу дитину. І в мене появиться шанс… — Вона затнулася.
— Дати їм вигадати пару побрехеньок, — сказав він.
— Так, і це теж. Ти хочеш, щоб вони знали правду?
— Мені байдуже, що вони думають.
— А мені не байдуже! Я не хочу, щоб вони плескали про мене своїми холодними язиками, принаймні, доки я в Реґбі. Коли я піду остаточно, хай думають що завгодно.
Він мовчав.
— Але сер Кліфорд сподівається, що ти повернешся до нього?
— О, я маю вернутися, — сказала вона, і вони замовкли.
— І ти хочеш народити дитину у Реґбі? — запитав він.
Вона охопила рукою його шию.
— Якщо ти не забереш мене, мені доведеться, — сказала вона.
— Куди тебе забрати?
— Куди завгодно!
