Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
— Коли?
— Ну, коли я повернуся.
— Але яка користь повертатися і робити щось двічі, якщо ти вже поїдеш звідси, — сказав він.
— О, я мушу вернутися. Я пообіцяла! Я так вірно обіцяла. Крім того, насправді я повернуся до тебе.
— До єґеря твого чоловіка?
— Не бачу, яке це має значення, — сказала вона.
— Ні? — Він трохи подумав. — А коли ж ти збираєшся остаточно поїхати звідси знову? Коли точно?
— О, я не знаю. Я повернуся з Венеції. І тоді ми все приготуємо.
— Як приготуємо?
— О, я скажу Кліфордові. Я повинна йому сказати.
— Повинна! — кинув він і замовк.
Вона міцно охопила його шию.
— Не треба мені ускладнювати, — благала вона.
— Що ускладнювати?
— Поїздку в Венецію і влаштування всіх справ.
Легка усмішка, наполовину оскал, зблиснула на його лиці.
— Я нічого не ускладнюю, — сказав він. — Просто хочу з'ясувати, чого ти прагнеш. Але ти сама по-справжньому себе не знаєш. Ти хочеш виграти час, поїхати звідси і все обдумати. Я тебе не виню. Думаю, ти мудра. Може, волітимеш залишитися господинею Реґбі. Я тебе не винитиму. Я не можу запропонувати жодних Реґбі. Ти по суті знаєш, чого від мене можна чекати. Ні, ні, думаю, ти маєш рацію! Я справді так думаю! І не рвуся жити з тобою, у тебе на утриманні. Отак воно є.
Вона відчула, що з нею розквиталися її ж монетою.
— Але ти хочеш мене, правда? — запитала вона.
— А ти мене хочеш?
— Ти знаєш, що так. Усе очевидно.
— Цілком! І коли ти мене хочеш?
— Ти ж знаєш, ми зможемо все владнати, коли я повернуся. Тепер я втратила голову. Мені треба заспокоїтися і все прояснити.
— Саме так! Щоб усе стало спокійним і ясним!
Вона трохи образилася.
— Але ж ти довіряєш мені, правда?
— О, абсолютно!
Вона почула в його голосі насміх.
— Скажи мені тоді, — спитала вона прямо, — ти вважаєш, мені краще не їхати до Венеції?
— Я певний, тобі краще таки поїхати до Венеції, — відповів він холодним, ледь глузливим тоном.
— Ти знаєш, що це буде в наступний четвер? — сказала вона.
— Так!
Тоді вона замислилася. Нарешті сказала:
— І ти знатимеш краще, що нам робити, коли я повернуся, правда?
— О, безперечно!
Між ними дивна прірва мовчання!
— Я ходив до юриста з приводу розлучення, — сказав він дещо силувано.
Вона здригнулася.
— Справді? — спитала вона. — І що ж він сказав?
— Він сказав, що варто було зробити це раніше, що можуть виникнути ускладнення. Але раз я був в армії, він вважає, все буде добре. Аби тільки вона не звалилася на мене, як сніг на голову!
— Її доведеться повідомити?
— Так! Їй принесуть повістку, а також чоловікові, з яким вона живе, — співвідповідачеві.
— Які огидні ці спектаклі! Мабуть, мені доведеться пройти подібне з Кліфордом.
Мовчання.
— І звичайно, — сказав він, — мені доведеться жити зразковим життям у наступні шість чи вісім місяців. Отже, якщо ти поїдеш до Венеції, спокуса відсунеться принаймні на тиждень чи два.
— Я для тебе спокуса! — вигукнула вона, погладивши його обличчя. — Я така рада, що я для тебе спокуса! Тільки не думай про це! Ти мене лякаєш, коли починаєш думати, розбиваєш мене вщент. Не треба про це думати. Ми зможемо стільки передумати, коли розстанемося. От у цьому вся справа! Я гадаю, що перед від'їздом мушу прийти до тебе ще на одну ніч. Я мушу прийти до твого дому ще раз. Прийти мені в четвер уночі?
— Це не в той день приїде твоя сестра?
— Так! Та вона сказала, що ми вирушаємо після чаю. Отже, можна вирушати після чаю. Вона може десь переночувати, а я спатиму з тобою.
— Але тоді вона дізнається.
— О, я скажу їй. Я вже майже сказала. Я маю обговорити все з Гілдою. Вона жінка тямуща і може стати у великій пригоді.
Він обмірковував план.
— Отже, ви вирушите з Реґбі опівдні, так наче до Лондона? Якою дорогою?
— Через Нотінґем і Ґрентем.
— І тоді твоя сестра десь тебе висадить, і ти прийдеш чи під'їдеш сюди? Як на мене, вкрай ризиковано.
— Хіба? Ну, тоді Гілда привезе мене назад. Вона може ночувати в Менсфілді, привезти мене сюди ввечері, а забрати зранку. Досить просто.
— А якщо тебе побачать?
— Я вдягну темні окуляри й вуаль.
Він на якийсь час замислився.
— Добре, — сказав він. — Ти, як завжди, шукаєш собі втіхи.
— А хіба для тебе це не втіха?
— О так! Це мене так само потішить, — сказав він дещо похмуро. — Коли куєш гаряче залізо, можна й розколоти його.
— Ти знаєш, про що я подумала? — зненацька запитала вона. — Це на мене найшло раптово. Ти — Лицар Палаючого Товкачика!
— Ах! А ти? Ти — леді Червоної Гарячої Ступки?
— Так! — сказала вона. — Так! Ти — сер Товкачик, а я — леді Ступка.
— Добре, отже, мене посвячено в лицарі. Джон Томас став сером Джоном твоєї леді Джейн.
— Так! Джона Томаса посвячено в лицарі! От моє волосся, і сюди також потрібні квіти. Так!
Вона поклала два рожеві пуп'янки в кущик червоно-золотистого волосся над його пенісом.
— Отак! — сказала вона. — Чарівно! Чарівно! Сер Джон!
І вона застромила незабудку в темне волосся його грудей.
— І ти мене тут не забудеш, правда? — вона поцілувала його в груди, і поклала на кожен сосок по квітці незабудки, і знову поцілувала його.
— Зроби з мене календар! — сказав він, засміявся, і квіти попадали з його грудей. — Зачекай хвильку!
Він устав і відчинив двері хатини. Флосі, яка лежала на порозі, підвелася й глянула на нього.
— Так, це я! — сказав він.
Дощ припинився. Стояла волога, тяжка, духмяна тиша. Наближався вечір.
Він вийшов і пішов вузькою стежкою у протилежному напрямку від дороги. Коні дивилася на його тонку білу постать. Він здавався привидом, тінню, яка кудись віддалялася.
Коли він зник з поля зору, її серце впало. Обгорнута ковдрою, вона стала в дверях хатини і вдивлялася в змоклу нерухому тишу.
Він вертався, часом підтюпцем, і ніс квіти. Вона його трохи боялася, наче він не зовсім людська істота. І коли він підійшов і подивився їй в очі, то вона не зразу збагнула зміст.
Він приніс орлики, і свіжоскошене сіно, і дубові гілочки, і маленькі бруньки жимолості. Він прикрасив пухнастими дубовими листочками їй груди, заквітчавши їх жмутиками дзвіночків і первоцвіту, в пупок встромив рожеву квітку первоцвіту, а волосся на пагорбі Венери оздобили незабудки і пахучі маренки.
— Тепер ти у всій красі! — сказав він. — Леді Джейн на весіллі
