Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
Сузанна чимдуж бігла по коридору.
Батько старавсь якнайскоріше знайти свої штани.
У Сузанни була перевага в цьому змаганні, й вона утримала її. – Дізналася: Тріс – і щось іще, – мовила вона. – Жодне християнське ім’я на світі, – сказав священик, – не починається з Тріс – окрім Трістрама. – Тоді Трістрамгіст, – сказала Сузанна.
– Без усякого гіста, дурепо! – адже це моє ім’я, – перебив її священик, занурюючи руку в таз: – Трістрам! – сказав він, – і т. д. і т. д. і т. д. – Так був я названий Трістрамом – і Трістрамом перебуду до останнього дня мого життя.
Батько пішов за Сузанною зі шлафроком на руці, в самих штанях, застебнутих у поспіху на єдиний ґудзик, і той у поспіху тільки наполовину ввійшов у петлю.
– Вона не забула імені? – крикнув батько, прочинивши двері. – Ні, ні, – розуміючим тоном відповів священик. – І дитині краще, – крикнула Сузанна. – А як почувається твоя пані? – Добре, – відповіла Сузанна, – краще й чекати не можна. – Тьху! – вигукнув батько, і в той же час ґудзик на його штанях вислизнув із петлі. – Таким чином, чи був його вигук спрямовано проти Сузанни, чи проти ґудзика – чи було його тьху! вигуком презирства, чи вигуком соромливості – залишається неясним; так це і залишиться, поки я не знайду часу написати наступні три улюблені мої розділи, а саме: розділ про покоївок, розділ про тьху! і розділ про ґудзикові петлі.
А зараз я можу сказати в пояснення читачеві тільки те, що, вигукнувши тьху! батько поспішно обернувся – і, підтримуючи однією рукою штани, а на іншій несучи шлафрок, повернувся по коридору в ліжко, трохи повільніше, ніж ішов за Сузанною.
Розділ XV
Ех, якби я вмів написати розділ про сон!
Кращого випадку ж не придумаєш, ніж той, що зараз нагодився, коли всі фіранки в домі запнуто – свічки загашено – й очі всякої живої істоти в нім заплющені, крім єдиного ока – доглядальниці моєї матері, тому що інше її око закрите ось уже двадцять років.
Яка прекрасна тема!
І все-таки, хоч вона і прекрасна, я взявся б скоріше і з більшим успіхом написати десяток розділів про ґудзикові петлі, ніж один-єдиний розділ про сон.
Ґудзикові петлі! – є щось збадьорливе тільки в думці про них – і повірте мені, коли я серед них опинюсь…
– Ви, панове з широкими бородами, – напускайте на себе скільки завгодно поважності – вже я потішуся моїми петлями – я їх усіх приберу до рук – це непорушена тема – я не наткнуся тут ні на чию мудрість і ні на чиї красиві фрази.
А що стосується сну – то, ще не приступивши до нього, я знаю, що нічого в мене не вийде, – я не майстер на красиві фрази, по-перше, – а по-друге, хоч убий, не можу надати важливого вигляду такій негодящій темі, розповівши світу – сон, мовляв, притулок нещасних – звільнення тих, що знемагають у в’язницях, – пухова подушка тих, що зневірилися, вибилися з сил і убиті горем; не міг би я також почати з брехливого твердження, ніби з усіх приємних відправлень нашого єства, якими Творець, по великій його добрості, винагородив нас за страждання, якими нас карає його правосуддя і його зволення, – сон найголовніший (я знаю задоволення, що вдесятеро його перевершують); чи яке для людини щастя в тому, що коли вона лягає на спину після тривог і хвилювань трудового дня, душа її так у ній розташовується, що, хоч куди б вона поглянула, скрізь над нею простилається спокійне та ясне небо – ніякі бажання – ніякі страхи – ніякі сумніви не потьмарюють повітря – і немає такої прикрості ні у минулому, ні в сьогоденні, ні в майбутньому, яку уява не могла б без зусиль обійти в цьому солодкому притулку.
– «Нехай Бог благословить, – сказав Санчо Панса, – людину, яка перша придумала річ, звану сном, – вона вас закутує як плащем з голови до ніг». У цих словах для мене міститься більше і вони говорять моєму серцю і почуттям красномовніше, ніж усі дисертації на цю тему, вичавлені з голів учених, узяті разом.
Звідси, одначе, не випливає, щоб я цілком відкидав судження про сон Монтеня – з певного погляду, вони чудові – (цитую напам’ять).
Ми насолоджуємося сном, як і іншими задоволеннями, – говорить він, – не смакуючи його і не відчуваючи, як він протікає і випаровується. – Нам би потрібно було вивчати його і роздумувати над ним, щоб скласти належну подяку тому, хто нам його дарує. – З цією метою я наказую турбувати себе під час сну, щоб отримати від нього повніше та глибше задоволення. – І все-таки, – говорить він далі, – мало я бачу людей, які вміли б, коли треба, так без нього обходитись, як я; тіло моє здатне до тривалого та сильного напруження, аби воно не було різким і раптовим, – останнім часом я уникаю всяких різких фізичних вправ – ходьба пішки ніколи мене не стомлює – але з ранньої молодості я не люблю їздити в кареті по бруківці. Я полюбляю спати на жорсткому ліжку і сам, навіть без дружини. – Останні слова можуть збудити недовіру в читача – але згадайте: «La Vraіsemblance (як каже Бейль із приводу Ліцетуса) n’est pas toujours du côté de la Vеrіté»?[203] На цьому і покінчимо про сон.
Розділ XVІ
– Якщо тільки дружина моя не запротестує, – брате Тобі, Трісмегіста одягнуть і принесуть до нас, поки ми тут снідаємо.
– Обадіє, йди, скажи Сузанні, щоб вона прийшла сюди.
– Тільки щойно, – відповів Обадія, – вона вибігла по сходах із плачем і риданням, ламаючи руки, немов над нею скоїлося велике нещастя. —
– Ну і місяць нас чекає, – сказав батько, відвертаючись від Обадії й задумливо дивлячись деякий час в обличчя дядькові Тобі, – диявольський нас чекає місяць, брате Тобі, – сказав батько, взявшись у боки і хитаючи головою: – вогонь, вода, жінки, вітер, – братику Тобі! – Мабуть, якесь нещастя, – мовив дядько Тобі. – Справжнє нещастя, – вигукнув батько, – стільки стихій, які ворогують між собою, зірвалося з ланцюга і чинить колотнечу в кожному куточку нашого будинку. – Мало користі,
