Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
– З усіх загадок подружнього життя, – сказав батько, переходячи на інший бік майданчика, щоб притулитися до стіни при викладі своєї думки дядькові Тобі, – з усіх головоломних загадок шлюбу, – а повірте, брате Тобі, він завалений такою купою ослячої поклажі, що всьому ослячому стаду Іова нести її було б не до снаги, – немає заплутанішої, ніж та – що ледве тільки у хазяйки будинку починаються пологи, як уся жіноча прислуга, від її камеристки до вигрібальниці попелу, виростає на цілий дюйм і напускає поважність на цей єдиний дюйм більше, ніж на решту своїх дюймів, разом узятих.
– А я гадаю, – заперечив дядько Тобі, – що скоріше ми стаємо на дюйм нижчими. – Коли я зустрічаю жінку, яка очікує дитину, – зі мною завжди так буває. – Важкий тягар доводиться нести цій половині роду людського, брате Шенді, – сказав дядько Тобі. – Так, жахливий тягар покладений на жінок, – продовжував він, хитаючи головою. – О, так, так, неприємна це річ, – сказав батько, теж хитаючи головою, – але, певно, ніколи ще, відколи похитування головою ввійшло до звичаю, дві голови не хиталися в один час, спільно, через такі різні спонукання.
Боже благослови (Чорт забирай) їх усіх, – мовили, кожен до себе, дядько Тобі й мій батько.
Розділ XІІІ
– Гей – ти, носію! – ось тобі шість пенсів – сходи-но в цю книжкову крамницю і виклич до мене критика, який нині в силі. Я охоче дам будь-якому з них крону, якщо він допоможе мені своїм мистецтвом звести батька й дядька Тобі зі сходів і вкласти їх у ліжко.
– Пора, давно пора; адже якщо не брати до уваги короткої дрімоти, що їх опанувала в той час, як Трім протикав кочергою ботфорти, – і яка, доречно зауважити, не принесла батькові ніякої користі через скрипучі дверні завіси, – вони жодного разу не стулили очей протягом дев’яти годин, відколи Обадія ввів у задню вітальню забризканого грязюкою лікаря Слопа.
Якби кожний день мого життя виявився таким же клопітливим, як цей, – і зажадав… – Постійте.
Перш ніж закінчити цю фразу, я хочу зробити зауваження з приводу химерності моїх взаємин із читачем в обстановці, що склалася зараз, – зауваження, яке абсолютно непридатне ні до жодного біографа із сотворіння світу, окрім мене, – і, я гадаю, так і залишиться ні до кого незастосовним довіку, – ось чому, хоча б тільки заради своєї новизни, воно заслуговує на увагу ваших милостей.
У поточному місяці я став на цілий рік старший, ніж був у цей же час дванадцять місяців тому; а оскільки, ви бачите, я добувся вже майже до середини мого четвертого тому – і все ще не можу вибратися з першого дня мого життя – то звідси очевидно, що зараз мені належить описати на триста шістдесят чотири дні життя більше, ніж у той час, коли я вперше узяв перо в руки; отже, замість того щоб, подібно до звичайних письменників, рухатися вперед зі своєю роботою в міру її виконання, – я, навпаки, відкинутий на вказане число томів назад. – Отже, якби кожний день мого життя виявився таким же клопітливим, як цей… – А чом би йому не виявитися таким? – і події разом із думками зажадали б такого ж ґрунтовного опису… – А з якої речі мені їх урізáти? – те, оскільки при такому розрахунку я б жив у триста шістдесят чотири рази скоріше, ніж устигав би записувати моє життя. – Звідси неминуче випливає, з дозволу ваших милостей, що чим більше я пишу, тим більше мені належить писати – і, отже, чим більше ваші милості бажатимуть читати, тим більше вашим милостям належить читати.
Чи не зашкодить це очам ваших милостей?
Моїм – ніскільки; і якщо тільки мої Думки мене не погублять, то гадаю, що вестиму дуже приємне життя за рахунок мого Життя; іншими словами, насолоджуватимуся двома приємними життями одночасно.
Що ж до плану випускати по дванадцяти томів на рік, або по тому на місяць, він ні в чому не міняє моїх планів на майбутнє: – хоч як би старанно я писав, хоч як би кидався в саму гущу речей, як радить Горацій, – ніколи мені себе не наздогнати, хоч би я шмагав і поганяв себе з усієї сили; у найгіршому разі я на день випереджатиму моє перо – а одного дня досить для двох томів – і двох томів досить буде для одного року. —
Дай Боже успіху в справах паперовим фабрикантам за нинішнього царювання, що так щасливо для нас починається, – як я сподіваюся, промисел Божий пошле успіх усьому взагалі, що буде за цього царювання зроблено.
Що ж до розведення гусей – я про це не турбуюся – природа така щедра – ніколи не буде у мене нестачі знарядь моєї роботи.
– Так, значить, друже, ви допомогли моєму батьку і дядькові Тобі спуститися зі сходів і вклали їх у ліжко? – Як же ви з цим упоралися? – Ви опустили завісу внизу сходів – я так і знав, що у вас іншого засобу немає. – Ось вам крона за ваш клопіт.
Розділ XІV
– Так подайте мені штани, он вони на тому стільці, – сказав батько Сузанні. – Нíколи чекати, поки ви одягнетеся, сер, – закричала Сузанна, – обличчя в дитини все почорніло, як мій… – Як ваше що? – запитав батько, який, подібно до всіх ораторів, був жадібним шукачем порівнянь. – Змилосердьтеся, сер, – сказала Сузанна, – дитина лежить у судомах. – А де ж містер Йорик? – Ніколи його немає там, де йому потрібно бути, – відповідала Сузанна, – але молодший священик, у вбиральні з дитиною на руках, чекає мене – і пані моя веліла мені бігти з усіх ніг і запитати, чи не накажете назвати його по хрещеному батькові, капітану Шенді.
«Якби знати напевно, – сказав батько про себе, почухуючи брову, – що дитина помре, можна було б зробити цю приємність братові Тобі – та й жалко було б тоді кидати даремно таке прекрасне ім’я, як Трісмегіст. – Ну, а якщо вона видужає?»
– Ні, ні, – сказав батько Сузанні; – зачекайте, я встану. – Ніколи чекати, – закричала Сузанна, – дитина вся чорна, як мій черевик. – Трісмегіст, – сказав батько. – Але постій
