Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

Удалині міста мертвих червоною плямою промайнула Катя. Вона вивідала все. І їй не можна було тут більше залишатися.

— Стій! Тарасе! — почувся крик і з-за контрфорса фортеці вигулькнув дядька. Вони якраз із Мацеєм поспішали з саду коменданта на пристань до «Ластівки», яку дивом вдалося відремонтувати. Вона мала вийти сьогодні ввечері з поштою до Астрахані. Дядька біг до них із простягнутою рукою. І Тарас, щоб не затримуватися, вже шукав срібляка в кишені.

— Ха-ха! — фиркав сміхом дядька Тарасій. — Та то не ти мені! То я тобі сьо-одні даю!

А як підбіг, то козирнув штабс-капітану Мостовському, ще й сказав напівжартома:

— Сześć mam, pane kapitane!

Тарас з того нічого не втямив і хотів був знову кинути монету дядькові, як той розкрив на долоні замотані в хустинку десять рублів асигнацією, ще раз тицьнув їх Шевченкові і сказав:

— Пан капітан, звольте обратітьса!

Мацей погідно посміхнувся.

— Давай бери! — засміявся дядька. — Поможи мені. Ти ж із Керелівки. А моє село Медвин, п’ятнадцять верств од твого. Як будеш в Україні, заїдь до Медвина. Там, на Вовчій горі, спитай Палажку, то моя мати. Скажи, що живий… що люблю їх… А як матері вже… не застанеш, то скажи родичам… там Оксана сестра мається буть… І брат Охрім… Скажи, що Тарасій Сарапука — то їсть, іменно я… Скажи, що люблю… їх…

Із кручі було видно «Ластівку», на якій матроси вже підіймали вітрило. І Шевченко хвилювався, що не встигне. Тому він не зважав на сльози на зашкарублих, як старий черевик, щоках дядьки. Поплескав його по погону, взяв купюру, запхав до кишені й уже зібрався бігти до шхуни, як Тарасій Сарапука знов-таки затримав його.

— Я ж неписьменний… — торохтів далі перед Шевченком і Мостовським, виливаючи свою душу, яка вся вміщувалася в нього в оті десять рублів. І він боявся, щоб, не дай Боже, ті гроші не затерялися десь. Тому хотів почути від Тараса яке-не-яке запевнення, що з ними все буде гаразд: — Три листи їм надиктував і одправив, а відповіді рік нема…

— Заїду. Скажу. Все передам. І тобі відпишу. Лишайся здоров, Тарасію! — запевнив Шевченко й побіг за Мостовським, котрий із його валізою вже поспішав до пристані. Але дядька ніяк не заспокоювався і чкурнув за Тарасом слідом.

— Іще, Тарасе, послухай мінуту! — теревенив він. — Я ж хотів перед тобою повинитися.

— Та я давно про все нехороше забув! — відкараскувався від нього Шевченко.

— То я ж по службі тебе ненавидів, а так, то я ж тебе люблю, скіки б біди тобі не робив… — торохкотів дядька, не замовкав.

І Тарас прискорив ходу, а старий вояка таки ще раз наздогнав і харкнув в обличчя:

— Понімаєш?!

І Шевченко зірвався і гайнув щодуху, припустив, як не раз бувало, від дядьки тропака. А Мостовський прийшов йому на поміч. Заступив дядькові дорогу й скомандував:

— Стоять! Кругом марш! — і служивий, не хотячи, спинився, розвернувся і, незадоволений, що не дали договорити, побрів уздовж берега до форту.

Вже підходячи ближче, Мостовський і Шевченко побачили бричку, що на всіх парах летіла до пристані. Нею керував Усков, а за ним сиділо все його сімейство з однорічною сестричкою Нати Надією і покоївкою Капітоліною.

Мацей спинився й гукнув Тарасові:

— Ти, братіку, далі вже сам!..

— Чого це? — здивувався Шевченко.

— На тебе чекають Ускови. Я зайвий на вашому прощанні…

З ким-ким, а з Мостовським Тарас хотів попрощатися останнім. Однак Мацей опустив валізу й так само, як і дядька, витягнув гроші.

— На! Тримай! Це тобі на дорогу, — сухо сказав.

Шевченко грошей не взяв. Мостовський був і залишався для нього єдиною людиною в усьому гарнізоні, яку він любив і поважав.

Чоловік не пліткар, не гонивітер, акуратний, позитивний і надзвичайно шляхетний. І Тарас на манір Мацея не сказав «дякую!». За сім нескінченних років він навчився у товариша витримки й байдужності, принаймні на людях. Тому Тарас розпорядився:

— Знаєш, віддай їх лучче Каті. Її аул москалі спалили, — потиснув руку й рушив до пристані. Та далеко не відійшов. Чи то сонце сідало й сліпило очі, чи в душі все переверталося, а так, як Мацей, тримати в собі розчулення не зміг. І він повернувся. Потиснув лівою рукою правицю товариша і сказав:

— Не забувай мене, братіку! А я ж тебе ніколи не забуду!

— Nie zapomnę!..[125] Я через тебе плаксивий став, як справжній українець! Раптом будеш у Каліші, то заїдь до мого помістя… Там на кладовищі скульптура Матки Боски зі сльозою в оці… Під нею усі мої побратими з повстання тридцятого року… Вклонися їм від мене і скажи, що ще недовго і я до них повернуся…

— Ого, який пишний монолог! — Тарас пожартував, приховуючи зворушення.