Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

— То тільки слова, — і Мостовський глянув на Шевченка востаннє й пішов геть, не озираючись.

З пристані до Шевченка вже бігла Ната. Він зловив її посеред причалу здоровою лівою рукою і злякався. Дошки вгиналися під ним, і він ледь не впустив був малу.

— Тарашь! Не уежжай! Оштаньша шо мной! Тарашь! — щебетала дівчинка.

Зі шхуни збіг трапом радісний капітан. Він підхопив Шевченкову валізу й засипав словами:

— Тарас Григорьевич! Вам страшно повезло, что мы «Ласточку» отремонтировали после пожара! Ни леса тут нет, ни парусины. А вот, однако, выходим в первый рейс! Видите, какое нам ветрило от персидской затонувшей фелюги досталось. До Астрахани за три дня нас донесёт!

— Чуєш, Нато! Три дні, і я в Астрахані! — радів і собі Шевченко, обдивляючись вітрило, на якому майорів бородатий профіль Заратустри і зикурати[126] з пальмами.

— Прощайтесь быстрей! Хочу раньше выйти, до отлива! — поквапив їх капітан і поніс Тарасову валізу на шхуну.

Ната притислася до Шевченка і сказала йому на вушко:

— Не шпеши! А то там мама шь папой не дадут нам поговорить.

— Я не спішу, — лагідно забурмотів і собі Тарас. — Але ж якось іти прощатися треба.

— А потьшему ты раньше не попрошчалшьа шо мной? Люди даже ш игрушками швоими прошчаютьша! А ты?!

— Батько твій був сердитий на мене. Тому я не знав, як це зробити.

— Ты не жнал?!.. Не бреши! Ты шам не хотьшеш меня брошать! А я жнаю, тебе тут не мешто! И ешьли б могла — давно бы тебя отьшуда ошьвободила!

— Спасибі, серденько моє!

І як би того не хотіла Ната, а Шевченко підніс її до батьків, що стояли на кінці причалу. Агата в білій вуалі тримала Ускова під праву руку. А майор наче навмисне убрався в парадний мундир з аксельбантами і золотими погонами. Покоївка Капітоліна стояла збоку з Надійкою, яку розморило в бричці. Дитина блаженно дрімала й сопіла носиком.

— Дякую, що прийшли! — озвався до всіх Шевченко.

Капітоліна злегка присіла в кніксені. Агата виставила руку для поцілунку. І Шевченко віддав Нату Ускову, а сам приклався до її білої лайкової рукавички.

— Ираклия благодарить нужно. Я ведь не знала, что вы так скоро бросаете нас. А он вот взял и привёз попрощаться! Простите, что без особых подарков, — ці слова Ускова заготувала раніше. Та коли промовляла їх, то посоромилася.

Шевченко стояв перед нею геть обідраний, у подертих чоботях, у розірваному на правому плечі мундирі. Єдине, що претензійно виокремлювалося в усій його неоковирній і бідно вбраній фігурі, був сріблястий шовковий бант, який Тарас пов’язав замість маніжки на шиї у два широких завитки.

— Но я вижу, вы в накладе не остались, — і Ускова навмисне ще міцніше притулилася до чоловіка. — Очень красивый у вас бант!

— Він у мене замість цизорика, — безхитрісно відказав Тарас.

— Вместо чего? — перепитала Агата.

— Вместо перочинного ножа. Я був його маркітанту-вірменину замовив, а він мені через місяць замість нього привіз оцей шовк, — відповів він.

— Тарас Григорьевич! Поспешите! Скоро отлив начнётся! — пришвидчував із «Ластівки» капітан.

Шевченко метушливо дістав із сумки книгу Томи Кемпійського[127] «Про наслідування Христу» і підніс своїй вихованці.

— Натонько! Це тобі! Тут багато такого, що я тобі ще не розповів. І ти, як згадаєш мене, то заглянь у цю книжку, там все написано так, начебто я сам тобі це оповідав.

Ната, що була вже уткнулася батькові в плече й тихо схлипувала, неохоче взяла книжку.

І тут Усков несподівано опустив доньку на причал, нахилився до Тараса й обійняв його правою рукою. Їхні обійми були чудернацькими — руки в обох на перев’язах заважали. Через це вони вигнулися й приклалися одне до одного щоками.

— Простіть мене, — пробурмотав Усков.

— І ви мене, — буркнув Тарас.

Аксельбант майора вколов його в щоку, а він того й не помітив. Його поступово пробирала нетерплячка. І Шевченко поквапився. Присів до Нати, поцілував у щічку й на мить завмер, прислухаючись до її уривчастого дихання. Волоссячко у малої відросло. Він провів по ньому долонею, пришіптуючи:

— Воно в тебе, як хвилька, ніжне.

А потім зняв банта і пов’язав тричі на Натину тонку шийку. Голівка дівчинка втонула в сріблястому шовкові, від чого мала зайшлася сміхом.

На «Ластівці» до трапа вискочив рознервований капітан. Зазіпав голосно, неначе в рупор:

— Вы будете садиться или нет?!

Шевченко не дослухався. Гладив Нату