Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Это наш лес, наши корабельные сосны! Рубят, всё рубят! Осталось там еще что-нибудь, или наши дети лесов не увидят?

Только дюны, только песок останется? — ніжно гладили соснові стовбури латишки та литовки, такі ж високі та стрункі дівчата, як оті бездоганні дерева з балтійських лісів, зрубані, вкрадені, вивезені на чужину і приречені на безглузду смерть у підземеллі шахти. А це був особливий, якісний, «корабельний» ліс, із цих сосон колись робили щогли кораблів, вони бачили Америку та Африку, дихали повітрям усіх морів світу.

Начальство у тому таборі влаштовувало іноді такі забави — одного дня дівчата носили важезні стовбури і складали на акуратні купи, а наступного — розбирали ці купи і перекладали на інше місце. Траплялося, що нові ешелони затримувалися, а робочий день є робочий день, і треба щось робити.

Якось дівчата-балтійки не витримали, звернулися до начальника:

— Это же нелепо, это напрасная трата времени и сил! Это бесполезная работа!

— А нам не нужна ваша работа, нам нужны ваши мучения! Вы тут на каторге! — зареготав у відповідь офіцер.

«Нам нужни ваши мучєнія!» — цю летючу фразу чули в’язні усіх таборів. І саме це боліло найдужче. Коли працюєш, виконуєш навіть дуже важку і складну, та потрібну, необхідну людям роботу, усвідомлення немарності своїх зусиль заспокоює душу.

Будівництво, тим паче не казарм, не в’язниць, а нормальних будинків для нормальних людей давало усвідомлення потрібності цієї роботи та надію — може, колись тут житиму і я. Будинки зводилися швидко — робочої сили досхочу. Начальство квапило — хотілося офіцерам пожити після війни у нормальних окремих квартирах. І їх можна було зрозуміти.

В одному з таких будинків нещодавно оселилася дівчина Надя, що працювала в їхній бригаді. Вийшла на волю, одружилася, вийшла заміж за інженера-гірника, німця, такого ж в минулому зека, як і сама, дали квартиру як спеціалісту. Прибігала іноді «до своїх», кидала або передавала, коли конвой не дуже лютий, буханець хліба чи щось смачненьке, підтримувала:

— Будуйте, дівчата, добре будуйте, як для себе, може, колись сусідами будемо!

— Сусідами? Нізащо! — бурчала Дуся Будник. — Та щоб я залишилася тут хоч на хвилину після закінчення терміну? Жодна сила не втримає! Полечу, поповзу додому, в Україну! І заміж — тільки за свого хлопця.

— Ну й ловитимеш злидні зі своїм! — насміхалася Стефа Поливана із Закарпаття, красива, «видна» дівчина, яка навіть у зоні не втратила жіночності і збиралася використати її повною мірою на свободі. — Ой, де твій розум, Дусю! Свої хлопці! Та що ж із них толку, зі своїх? Що вони вміють? Україну любити? А освіта? А професія? В гімназіях вчилися — і в ліс пішли! Все втратили в лісах, у боротьбі вашій безглуздій!

— Безглуздій?

— А то ні? Хіба не видно було, що ви — приречені! Що може зробити купка погано озброєних людей з могутньою армією, яка перемогла самого Гітлера!

— Гітлера перемогла, а нас, повстанську армію, — ні! Наші хлопці й досі продовжують боротьбу! І нас не купка! Нас — десятки тисяч! Так, ми погано озброєні, так, нам важко! У нас немає підтримки ззовні, але є величезна підтримка і любов народу! І цим ми сильні, в цьому наша перемога! — Дуся аж розчервонілася від обурення і забула, що таких слів навіть тут, де вже відомо і визнано, що ти — «ворог народу», вимовляти не можна.

А Стефа не вгавала:

— От через таких фанатиків, як ви, мучаться по таборах невинні! Я не робила нічого поганого, а теж марную молоді літа отут, з вами!

— То не марнуй, — не витримала Дуся. — Виходь собі заміж за офіцера, он їх скільки — красені, замилуєшся! Народите офіцеренят, навчите їх по-московськи балакати, щоб було кому наших дітей стерегти.

— І вийду! Як не за офіцера, то за інженера! Або маркшейдера! З освітою. Щоб гроші заробляв. Знаєш, які грошества тут заробляють? І сєвєрні надбавки, і премії... От тільки б скоріш... Поживу на свободі. За всі оці роки поживу! В шовки одягатимусь, ананасів наїмся!

— Ви чево тут орьотє? — підбіг, побачивши, що робота стоїть, бригадир Федір Артемович, на прізвисько «Федя-медя» за приторну «медовість», фальшиву солодкавість голосу, середніх літ чолов’яга, бухгалтер, що сидів по «побутовій», «соціально-близькій», на відміну від «політичної», 54-ї за карним кодексом України, статті — прокрався на роботі. Таких призначали на керівні посади, до яких «політичним» було зась. На щастя він почув лише закінчення розмови, про ананаси та заміж. — Замуж захотелось, Стефушка? Так зачем ждать? Можешь хоть сегодня вечером замуж! Красючка ти моя!

— Тьху, яких слів «блатні» навигадували, й повторити гидко! «Красючка»! Покручі якісь, а не слова, — гепнула спересердя цеглиною об землю Катерина. — Та й люди не кращі. От побачиш, піде сьогодні увечері наша «красючка» до Феді-меді, дасть їй шматочок масла-цукру, поманить солоденьким, вона й побіжить.

Дуся знову взялася до роботи. Цеглини мерехтіли в її руках, лінькувата Стефа не встигала подавати розчин.

— Дусю, думай, що говориш, — шепнула Катря, вловивши момент, коли Стефка пішла по нове відро розчину. — Ця Стефка — сексотка. Вона ж тебе спеціально провокує на щось таке... Заложить оперу...

— Та й дідько її бери, продану душу! — затялася Дуся.

Воркута будувалася семимильними кроками, вугілля воркутинських шахт годувало печі ленінградських котелень, місто на Неві потребувало його все більше і більше. Тому й забезпечення таборів Воркути було кращим за інші. Воркута вважалася «хлібним місцем» серед островів ГУЛАГу. Будматеріали, ліс, продукти — без особливих перебоїв. Зате й темпів будівництва вимагали ударних. Будували у дві зміни. Бригаду дівчат змінювала бригада хлопців. Своїх! Отих, з якими разом боролися, з якими караються за одну справу. Бранці, прийшовши на роботу, дівчата знаходили між цеглою листочки. І такі добрі, такі ніжні, такі свої, українські слова виводили загрубілі чоловічі пальці на цих обірваних, як