Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Я залишуся тут, дівчинко моя, тут мені й місце. Тут усі такі, як я. Бчитиму дітей. Гаразд, досить розмов, не гаймо часу, до праці!
Праця, до якої спонукала Ориславу Ніна Павлівна Певна, була, мабуть, єдиною насправді бажаною, виправданою і необхідною душі. Музика, оте найтонше мереживо звуків, сотворене Господом на втіху стражденним, на заспокоєння мученикам, на розраду зневіреним, на радість здатним радіти, на усвідомлення себе не твариною у найтвариннішому поневоленні... Музика і молитва — ниточки до Господа, послані душі, щоб не заблукати, не збочити, не зникнути, не зневіритися.
Піаніно відгукнулося загрубілим, неслухняним пальцям так само грубо й неслухняно. Зойкнуло, затнулося на півноті, закашлялося легким і летючим колись Шопеном. Воно боялося пальців чи не більше, як пальці інструмента. Орися в розпачі підвела очі на пані Ніну.
— Я не зможу! Мої руки...
Вперше за всі роки, проведені в тюрмі, Орися по-справжньому злякалася. Зрозуміла — важка фізична праця залишає слід! Можливо, непоправний! її руки, її пальчики вже не такі чутливі й тендітні, як раніше! Не тільки шкіра загрубіла й потріскалася — суглоби стали німими й малорухомими! Оце тобі Шопен... Сльози бризнули з очей.
— Ну, досить скиглити, — терпляче переслухала першу реакцію Ніна Павлівна. — А ти як думала, для чого піаністи вправляються годинами щодня? Нічого, потихеньку все мине. За місяць-другий гратимеш, як колись.
— Хіба? Я не зможу! — згинала й розгинала неслухняні пальці Орися майже у розпачі.
— А не зможеш — підеш назад у шахту! — безжально відрубала актриса з величезним зеківським стажем. Тверда, незнищенна зморшка лягла між бровами. І Орися зрозуміла, що втримало цю жінку на світі в найстрашніші часи неволі — у воєнне лихоліття. Характер! Це не Снігуронька, вона від теплого сонечка не розтане! Це — Кармен, Аіда! — Думаєш, хтось тут вислуховуватиме твої соплі? Тебе сюди викликали як піаністку, значить, мусиш грати. Тих, що співають, і без тебе не бракує. Мені потрібен акомпаніатор. Щоб грав по нотах. Ноти спеціально в Москві замовляли, особисто генерал потурбувався! Бажають чути арії пан генерал, це тобі не жарти. До жовтневих свят ми повинні підготувати концерт. І такий, щоб начальство зрозуміло — всі ці «особливі умови», які воно створює для учасників художньої самодіяльності — виправдані. Провалимо концерт — розженуть усіх, усім — кайло в руки. Так що вибирай.
Орися закусила губу, стиснула пальці, що відмовлялися служити тонкому мистецтву, в кулачки. Мабуть, і правильно, що так сухо, без розмазування сліз. Не місце розслаблятися. Тут немає мами з мережаним носовичком. За життя треба боротися, особливо, якщо воно дає тобі такий шанс!
— Я все зрозуміла, Ніно Павлівно. Це востаннє. Я гратиму. Я відновлю форму. От побачите.
— Ти не тільки гратимеш, — усміхнулася пані Ніна. І зморшка зникла, мов і не було. М’яке, ніжне, одухотворене обличчя випливло з-під маски вольової, суворої жінки, що перейшла вогонь і воду. — Як там наші вправи для голосу? Не забула? Тренувалася?
«Додому» Орися несла величезну дорогоцінність — ноти! І записку, де рукою самого начальника КБЧ було засвідчене її право пронести заборонений предмет. Наглядачка з повагою глянула на великий товстий зошит, списаний незрозумілими нормальній людині карлючками. Бач, таке мале-хирляве, а щось особливе уміє. Перегорнула для порядку сторінки, щоб не сховали чого бува.
Орися гортала сторінки, намагалася прочитати ноти, змусити їх звучати в голові, розплітала мелодії, акорди, пробувала перебрати пальчиками пасажі. Складно. Тут консерваторія потрібна.
— Орисенько, що це? — не повірила очам Катерина. — Яка ж чудова людина ця твоя пані Ніна! Як тобі пощастило!
їм усім пощастило, всім, хто потрапив сюди, у цей зразково-показовий рай. Та вже хто-хто, а вони, досвідчені табірники, добре знали, якою короткою буває панська ласка, і як легко «загриміти» назад, на якийсь зі «штрафняків» за найменшу провину, чи й без неї, просто через зміну погоди. Тому й сприймали ці подушки та ковдри як короткий передих перед чимось іще страшнішим, ніж досі.
— Орисю, — попросила якогось вечора тихенько, на вушко Катерина, — а чи не могла б пані Ніна вкласти у твою книжку з нотами листок паперу? Звичайного, сірого, але чистого?
— А що, тобі зошита вже бракує? — засміялася Орися.
— Та ну тебе!
У цій зразковій зоні в’язень мав право купити в «ларьку» один зошит на місяць. Посилення режиму після створення воркутинського «Рєчлагу», коли на вікнах з’явилися ґрати, а бараки стали замикати на ніч, і водночас деяке послаблення режиму, коли «політичних» стали утримувати окремо від «соціально-близьких» радянській владі елементів «блатних», принесло в’язням певні переваги, зокрема, право на отримання «заробітної плати» — відповідно до відсотку виконання норми, щоб «стимулювати» цю рабську працю. Половина з неї йшла на «утримання», тобто в’язень мав сам платити за пайку, нари, оплачувати працю наглядачів та весь інший абсурд свого існування. Та якісь «рублі» залишалися, їх вистачало, щоб купити зошита, конверт для листа мамі, та ще на шматочок «комбіжиру» чи «маргуселіну», часом на кілька цукерок-подушечок, якщо вже дуже хотілося посолодити душу.
Катрусин зошит, списаний хімічним олівцем, закінчувався за тиждень. Щовечора вона строчила якісь папірці, яких не показувала навіть Орисі.
І не вона одна. Щойно смерть відступила від узголів’я, як молодість взяла своє — дівчата розпочали активне, хоч часом і сліпе, без облич, листування зі «своїми» хлопцями. Писали, передавали в чоловічі зони, часом залишали листи в особливих схованках. Чи ж не їм, зв’язковим, які носили з лісу і до лісу «грипси», відомі розмаїті способи передачі інформації при збереженні таємниці, якби папірець потрапив у чужі руки! А вже створювати схованки, про які жоден кадебіст не здогадається, колишні підпільники вміли!
Катрусина бригада працювала на будові. Будували місто Воркуту, зводили будинки на два-три поверхи, в яких мали мешкати люди. Нормальна цивільна робота. Важка, на морозі та вітрах, та принаймні людська, для людей. І усвідомлення потрібності своєї праці давало полегшення. В перші роки ув’язнення Катерині
