Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

106

Київ. Жовтень 1986 року.

Життя прекрасне хоча б тим, що інколи ним можна керувати, наче мотоциклом. Узяв, розвернувся на дев’яносто градусів — і далі по прямій. Тільки нова пряма цікавіша за стару. От і сьогоднішня моя пряма — саме задоволення. Ніколи б не подумав, що студентське життя-буття — це така лафа! Вчишся собі на трійки-четвірки, ходиш на дискотеки і в гуртожиток до студенток. Отримуєш тридцять шість карбованців стипендії — і це при тому, що горнятко кави в кафешці поблизу Легпрому коштує сім копійок! Усе треба робити вчасно. І я справді цілком вчасно прийняв слушне рішення. Не біда, що всі інші студенти молодші за мене на кілька років. Зате в мене позаду армія, а попереду — впевненість у завтрашньому дні. Та й ставляться до мене всі, як в армії до «діда». І викладачі особливо не наїжджають. Ази громадського харчування я вже засвоїв. Історію КПРС вивчаю, як і має бути. Наш професор з марксизму-ленінізму не поважає ні Сталіна, ні Брежнєва. Його головний герой — Микита Хрущов. І от час від часу він розповідає нам про головного «кукурузника» СРСР і про те, як несправедливо поступили з ним Леонід Ілліч та інші члени Політбюро. Коротше кажучи, навчання як навчання. Звичайно, не мета, але виправдання веселого студентського життя.

До Давида Ісааковича я заходжу досить часто. Його душевна травма вже минула: нещодавно розвалили бульдозером його землянку. Лише рік вона стояла, нікому не заважаючи. Ми приходили туди з отцем Василієм, кочегарили в буржуйці, купалися в ополонці. І от у чиюсь голову завітала думка: землянку зруйнувати та зрівняти її з землею. Шкода. Але старого було шкода більше, ніж землянку. Він два місяці ходив похмурий. На тому місці закопав хреста, ніби це була якась могила. Взагалі-то, це і є могила. Там похована його незалежність від «капосної реальності». Так він нам пояснив. Але тепер він багатій. Отримав пенсію за кілька років і отримує щомісяця далі. П’є мало. Придбав у комісійному два килими і почепив їх у себе на стінах. Потрохи кімната обросла різним мотлохом, на якому збирався пил. Тепер, коли зайдеш туди, відразу відчувається запах життя. Це такий дивний запах, який з’являється у квартирі, коли одні й ті самі люди довго там живуть. Мабуть, тому, що сам запах складається з великої кількості дрібних запахів. Звичок і манер людей. Я вже це помітив. Наприклад, у того сусіда, котрий розношував (до речі, непогано розносив) ті самі коричневі туфлі, добряче пахне смаженою цибулею, тютюном і нафталіном. Хоча цибулю він смажить на загальній комунальній кухні. В кімнаті старого розібрати запах за складовими, як приготовлену страву, неможливо. Але головне, що саме такий запах іноді йде від самого Давида Ісааковича, а це означає, що він зрісся і поріднився зі своєю кімнатою, і почувається зараз у своєму житлі набагато краще, ніж колись почувався у землянці.

Брат Дмитро, як і раніше, мешкає у Пущі-Водиці, в будинку-інтернаті для психів. Мама йому зефір у шоколаді возить. Я їжджу з нею кілька разів на місяць, але особливого задоволення від цих подорожей не отримую. Єдина розвага — розшукувати ті книжки, які замовляє брат. Останнім часом він почав багато читати. Зараз Дмитро має дві улюблені книжки: «Овід» і «Як гартувалася сталь». Смак, звичайно, не здоровий, але, з іншого боку, він сам себе не вважає нормальним.

А нормальні люди добровільно таких книжок не читають. Я гадаю, що нормальні люди взагалі ніяких книжок не читають. У кращому випадку газети або журнал «Огонёк».

От і зараз ми з мамою їдемо до Дмитра в Пущу-Водицю. За вікном напівпорожнього автобуса мигтить осінній ліс. Я тримаю у руках свіжий номер «Московских новостей», де я знайшов відразу три дуже цікаві статті. Про життя у сталінських таборах, про загрозу розповсюдження сифілісу і про комп’ютери.

107

Київ. Вересень 2004 року. Понеділок.

Нарада в міністра здалась мені найнуднішою за весь час моєї служби. Він, як і завжди, вимагав від нас боротися зі зловживаннями підлеглих, домагатися цілковитої прозорості у оформленні приватизації великих і середніх промислових об’єктів. Я зазирав йому у вічі й чекав: от-от він підморгне нам, а ми підморгнемо йому у відповідь. Мовляв, уголос сказали і прослухали все, що вимагалося, а зараз за роботу по-старому! Але він жодного разу не підморгнув, і відчуття здивування залишилось, судячи з виразу облич колег, не тільки в мене.

Нілочка зустріла мене у приймальні привітніше, ніж завжди. І в мене на душі полегшало — я боявся, що вона все ж таки ображається. І навіть учора, в неділю, переймався цим.

— Чаю чи кави? — запитала вона і трішки підвелася з-за столу.

Аж саме цієї миті задзвонив телефон.

— Зателефонуйте, будь ласка, через п’ятнадцять хвилин, він ще не підійшов! — сказала вона комусь на другому кінці дроту, не зводячи з мене грайливих оченят.

«Сміливо», — здивувався я, але перепитувати «хто дзвонив?» не став.

За п’ять хвилин ми сиділи в мене й пили каву.

— Дружина вас не сварила?

— Ні! А за що?

Нілочка всміхнулася.

— Це я так собі. Просто дуже чудові спогади залишились від цього вечора.

— У мене також, — визнав я цілком щиро.

— Тоді я запрошу вас ще раз! Прийдете?

— Нілочко, це вже тоді, коли я повернусь! Так, до речі, замов два квитки до Цюріха на цю п’ятницю. Зворотні — з відкритою датою. Бізнес-клас. Не забудеш?

— Сергію Павловичу, я ніколи нічого не забуваю, особливо добра! — розсміялася вона тим завзятим дзвінким сміхом, який здивував мене і втішив у п’ятницю ввечері.

— Ти так не смійся. — Я жартома насварив її пальцем. — Бо почують і заберуть тебе у мене!

— А я вам казала, що не заберуть!

У цю мить з приймальні пролунав настирливий телефонний дзвінок. Нілочка вибігла. Потім зазирнула: на її обличчі було помітне кумедне здивування.

— Сергію Павловичу, вам з міліції телефонують!

— Що? — Я широко розплющив очі. — З якої там ще міліції?

— Капітан Мурко, — похитуючи головою, відповідає вона.

— Запитай, чого йому треба!

Нілочка зникла на півхвилини, та знову з’явилася у дверях.

— Він каже, що був за свідка на вашому весіллі й має для вас важливу інформацію!

— Гаразд, з’єднуй, — махнув я рукою, пригадуючи даішника, який зупинив Світлану поблизу Печерського РАГСу.

— Сергію