Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Звісно, нікого не турбувало дозвілля в’язнів чи можливість втрати їхніх професійних навичок на загальних роботах — у шахтах, на будівництві міста, на розвантажуванні лісу. Головне — щоб не сумувало начальство. Цим людям та їхнім сім’ям так нелегко тут, в умовах Крайньої Півночі! Ну, бандити караються за свої провини перед партією та урядом, це зрозуміло. А за що замерзають тут колишні особісти, солдати та офіцери «заґрадітєльних» батальйонів? У війну намучилися, і тепер не легше...

Так утворювалися театри з «крєпостних» акторів. Шикувалися хори, оркестри, що витинали помороженими пальцями на власноруч виготовлених інструментах такі дивовижні мелодії...

Ніна Павлівна не просто «витягла» Орисю зі «штрафної» зони, не просто оселила її в цьому дивовижному місці з ліжками, подушками, сліпучо-чистими підлогами — табірне начальство мало «бзік» щодо підлог — від «днювального» вимагалося, щоб підлоги сяяли чистотою, а все інше — хоч трава не рости.

Втім, тут, в «образцово-показательному» таборі, такої ж чистоти вимагали й від подушок та тумбочок — а раптом нагряне комісія з Москви чи які іноземні гості, до яких вже докотилася звістка про наявність у найдосконалішого політичного ладу світу такого недосконалого гвинтика, такої незначної хиби, як система концентраційних таборів — куди Гітлеру! Виявляеться, вся економічна міць, вся ота хвалена індустріалізація базується на фундаменті рабовласницького ладу — піраміда хеопсових досягнень соціалізму зведена руками рабів! То нехай глянуть, як найлюдяніша із демократій панькається з катюгами, руки яких по плечі в крові невинно-замордованих — харчування, білосніжна постіль, розваги, аж цілісінька КБЧ — «культурно-воспітатєльная часть», безліч освічених, іноді навіть із чотирма, а то й із сімома класами середньої школи людей денно і нощно опікуються душами нещасних, що стали на хибну стежку, піддавшись антирадянській пропаганді. Дбають про їхнє виправлення, повернення у сім’ю трудящих та лоно братніх народів, про зцілення...

Ніна Павлівна зробила більше. Вона не просто дала надію вижити і не вмерзти у північний лід тілу. Вона порятувала душу.

— А оце, Орисенько, — піаніно!

Неймовірно. З іншої планети, з іншого світу. Піаніно. Нове. Чорне. З білосніжними клавішами. Навіть пристойно настроєне. Сцена. Майже справжня, із червоною завісою, що відгороджувала ряди зали для глядачів. На заднику сцени — Карл Маркс, Ленін, Сталін у профіль, поєднані в єдиному пориві пензлем художника, талантові якого вдалося одухотворити лики великих вождів. Гірлянда паперових квітів під дорогими обличчями на знак любові та пошани. І не скажеш, що виготовлена грубими пальцями зеків. Білий екран, що опускався у дні свят, коли демонструвалися фільми.

Велику, величезну, як на табір, залу важко було обігріти, глядачі зігрівали її своїми тілами та диханням, але тут, за кулісами, була пічка і купка дров та відро вугілля. Ніна Павлівна узялася до пічки зі знанням справи. Теплий дух зовсім скоро дозволив зняти рукавиці.

— Ну, сідай. Пробуй.

— Я... Я не зможу... — озирнулася на Ніну Павлівну, мов на маму, Орися. Руки, чужі, негнучкі, здавалося, не сміють торкнутися клавіш.

Понад усе вона боялася не виправдати сподівань актриси.

— Я все забула... І руки, пальці...

— Тобі так здається. Згадаєш. Через кілька днів усе повернеться. А зараз — досить пхинькати, починаємо роботу.

Ніна Павлівна «витягла» Орисю із «штрафної» зони не просто так. Не так вже й легко розшукати в табірному безмежжі крихітну пилинку — зека, номера якого ти не знаєш. Потрібні надто вагомі аргументи, щоб система, запрограмована на знищення, крутнула свої коліщатка у зворотний бік і випустила міцно затиснуте ними життя якоїсь там Орислави Полянської. Аргумент, що перепрограмував машину на пошук, називався просто — панська примха. Ніна Павлівна скупо пояснювала:

— У начальника табору є дочка. Тупе, безголосе, глухе на обидва вуха, та ще й ліниве створіння. Татусь у ній бачить не багато, не мало — примадонну Большого.

— Чого? — не зрозуміла Орися.

— Большого театру. Це не перекладається, так і говоримо — Большой! — з великої літери, справді з повагою вимовила співачка.

— І що ж дівчинка?

— Дівчинка співає, як може, — зітхнула Ніна Павлівна.

Роки в зоні, а потім у засланні навчили її терпимо ставитися до безталання у погонах. Чомусь люди гадають, що зірки на плечах, особливо великі, автоматично додають їм переваг над іншими смертними, зокрема забезпечують розум і талант не тільки їм самим, але й дітям. Особливо дітям. Закохані у безталанних донечок татусі — золоте дно для вчителя музики. Джерело всіляких гараздів — особливо матеріальних.

— Знаєш, Орисенько, в зоні мені здавалося, що на волі — справжній рай. Варто лише ступити за межу колючого дроту — і все стане як колись, до арешту. А виявилося, що все навпаки. За роки в таборі я відвикла турбуватися про себе, забезпечувати себе.

Орися чи не вперше розмовляла з вільною людиною, яка добре знає, як воно там, у таборі, і широко розплющила від здивування очі, закліпала довжелезними, густими, загнутими догори віями.

— В тюрмі чи в таборі у тебе є нари, пайка, товариші поруч і команда — іди туди, роби те. Перетворюєшся на машину, яка виконує. Не думаєш, не маєш ані потреби, ані права думати. Мабуть, ця тупість, відсутність права на рішення та вибір і рятує. Але поза зоною треба змінюватися. Різко й одразу. Вирішувати, вибирати, шукати. На волі ніхто тобі не дасть просто так ані шматочка хліба. Треба заробити грошей і купити його. Де заробити? Кому тут потрібна моя професія?

— А довго вам іще?

Ніна Павлівна зрозуміла без пояснень.

— Ще чотири.

— А потім? Повернетеся додому?

— Куди? В Харків? У Луцьк? Кому я там потрібна? Все, все втрачено — краса, голос, молодість, здоров’я. У театрі повно молодих. Стара, знищена актриса — зайвий клопіт, мотлох...

— Не говоріть так, пані Ніно! — Орися бачила в колишній актрисі ту внутрішню, незнищенну красу, якої не зруйнували роки важкої праці, та навіть не дуже прискіпливе око враз помічало вік,