Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

103

Київ. Серпень 1985 року.

Дивина та й годі! Іноді бовкнеш що-небудь похапцем, а воно стає реальністю! Я ще спав, коли мати збиралася на роботу. Вона зайшла до спальні, потрусила мене за плече та, мабуть, вирішивши не псувати собі настрою та не витрушувати мене з ліжка силоміць, поклала поруч з моєю головою на подушку величезний конверт.

Конверт я відкрив пізніше, коли пив на кухні чай. Дістав офіційний лист з печаткою та підписом і зомлів. Це була рекомендація-характеристика з військкомату на колишнього рядового Буніна С. П., видана після служби в Радянській Армії для вступу на пільгових умовах в інститут легкої промисловості. Характеристика була блискучою. Виявляється, що я був «неодноразово заохочуваний» і нагороджений знаком «За успіхи в бойовій і політичній підготовці». Цікаво, скільки коштувала мамі ця рекомендація? Хоча військкоми — народ питущий і простуватий. Гадаю, двох пляшок доброго коньяку вистачило!

Не звертаючи уваги на єхидну посмішку, що з’явилася на моєму обличчі, щось зсередини підказувало: це твій шанс, не втрачай його!

Я намагався пригадати, коли вперше замислився про громадське харчування? Може, в мене було голодне дитинство? Ніби ні. Ну й добре, Легпром, то Легпром!

104

Київ. Вересень 2004 року. Субота.

Я повернувся додому близько першої години ночі. Обережно, щоб не розбудити Світлану зайвим шумом, відкрив двері та на пальцях пройшов у коридор. Та всі мої старання виявились марними. Світлана не спала. Вона сиділа у кріслі й дивилась телевізор.

Я зазирнув у вітальню, здивувавшись голосам, що звідти линули. Вона підвелася, поправила на собі просторий мохнатий халат тигрового забарвлення і клацнула дистанційкою, перетворивши якийсь російський серіал у «Чорний квадрат» Малевича.

— Я вже думала, що засну до твого приходу! — Вона обняла мене, перегнувшись через свій величезний живіт. — Їсти будеш?

— Ні, я ж був на новосіллі.

— Дзвонила Валя зі Швейцарії. — Світлана подивилася на телефон, ніби він мав підтвердити її слова. — Давай присядемо, мені важко стояти.

Ми присіли на диван.

— Уявляєш, лікарі їй визначили для пологів той самий день, що й мені! Двадцять сьоме жовтня! Просто якесь диво! Ми можемо родити з нею одного й того ж дня!

— Ну то й що тут дивного! Пам’ятаєш, адже ми однієї і тієї ж ночі... — почав було я.

Добре, що Світлана пропустила мої слова повз вуха.

— Вона вже знайшла добру лікарню у Цюріху, — продовжувала Світлана. — Не дуже дорогу. Вона хоче, щоб ми родили разом, ти ж не проти?

— Звичайно, ні!

— Те саме я їй і сказала! Уяви собі, ми будемо разом родити через стінку! Сміх та й годі! Адже я пологи бачила лише у фільмах!.. Дмитро захотів взяти участь, допомагати лікарям, уявляєш! Але я не хочу, щоб ти був там поруч. Не хочу! Там від лікарні є маленький готель. Чекатимеш у номері! Гаразд?

— Гаразд.

— Так, і ще Валя сказала, що у Дмитра були проблеми. — Погляд Світлани раптом став винуватим. — Він утікав з дому. Два дні його не було. Зайшов пішки аж за сорок кілометрів. Просто взяв і пішов уздовж дороги. А потім сів на автобусній зупинці та сидів кілька годин, поки місцеві жителі не викликали поліцію. Добре, що вони такі підозріливі, а то застудився б. Саме тоді йшли дощі... Йому професор після цього призначив десять уколів. Зараз він знову в нормі. Може, чаю хочеш?

— Після шампанського? Ні, давай краще шампанське відкриємо!

— Давай, але я багато не буду, ти ж розумієш!

— Звичайно, розумію, — погоджуюся я, встаючи з дивана.

— Ні, ти тільки собі уяви: троє наших спільних дітей з’являться на світ одного й того ж самого дня, в одному й тому ж самому місці! Це так чудово! В одну ніч зачали та в один день народимо! — Вона радісно засміялася, потім піднесла долоні до рота і кінцями пальців прикрила свої губи, які сміялися. Щасливішою та дурнішою я ще не бачив Світлану жодного разу!

105

Київ. Грудень 2015 року.

Умом Росію не збагнути. Це точно.

Коля Львович примчав із цією відеокасетою півгодини тому, і я ніби поринув у світ казок. Але чомусь усі казки злилися у одну, і вона відбувалася у Москві.

— Ще раз? — повертається до мене Коля Львович. Він тримає два пульти: від телевізора і відеомагнітофона.

— Давай!

Знову на великому плоскому екрані з’являється російська тройка — так починаються новини на телеканалі РТР. Потім уже сам репортаж. Зимові вулиці російської столиці. Вечір, прикрашений яскравими хризантемами вуличних ліхтарів. І багатотисячний хресний хід.

Диктор за кадром поважно коментує: «Мільйони православних росіян з величезним духовним піднесенням сприйняли рішення Високого Синоду про зарахування до розряду святих істинного захисника всіх сіромах і убогих Володимира Ілліча Ульянова-Леніна, який став жертвою іудейки Фаїни Каплан. Від сьогоднішнього дня він буде знаний усім православним світом як святий великомученик Володимир. За згодою російського президента і Патріарха Російської Православної Церкви, мощі Святого Володимира залишаться поки що в кам’яній почивальні під Кремлівською стіною, але слово «Мавзолей», що не відповідає православним канонам, буде прибрано. Якщо ви уважно придивитеся до учасників хресного ходу, то зможете побачити, що багато з них вже тримають у руках ікони з ликом святого великомученика Володимира. А зараз новини спорту... »

Коля Львович вимикає телевізор. Знову важко зітхає.

— Потрібно якось реагувати, — шепоче він без усякого ентузіазму.

— А може, зачекаємо? — запитую я. — Все ж таки наша політична традиція — не реагувати, а вичікувати!

— Але загальне ставлення до цього потрібно виробити! — впирається Коля Львович, і я відчуваю, що він має рацію. — Треба довідатись, як поставляться до цього святого наші патріархи!

— Домовилися! Бери з собою голову Комітету з релігійних питань і відвідай кожного. Потім доповіси!

Коля Львович повільно йде. На його обличчі такий вираз, ніби я наказую перетнути йому заміноване поле. Але він сам приніс цю звістку. Вона розпалила його більше, ніж мене. Значить, в нього повинно вистачити рішучості розібратися з цією казковою ситуацією, у якій є все, що необхідне для захоплюючого дитячого сюжету: принц у кришталевій труні, юрби юродивих з іконами й корогвами, сніг і жовті кульбабки вуличних ліхтарів. Так, мало не забув! Є ще Бог, який спостерігає за