Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Алісія нігтем видлубала з-під металевої спіральки, яка скріплювала аркуші, обривки паперу, що затрималися там.
– І що з цього?
– Сторінки було вирвано, – сказала дівчина.
– Ця інформація, без сумніву, стане нам у величезній пригоді.
Алісія приклала перший аркуш нотатника до вікна машини. Проти світла проявилися сліди, відтиснені на папері. Варґас нахилився ближче й напружив зір.
– Числа?
Алісія кивнула.
– Два стовпчики. У першому – послідовність цифр і літер. У другому – тільки з цифр. У кожній послідовності – від п’яти до семи символів. Ось, придивися.
– Я бачу. То й що з цього?
– Числа йдуть по черзі. Починаються з сорока тисяч трьохсот із чимось і закінчуються сорока тисячами чотирмастами сімома чи то вісьмома.
Варґасів погляд просвітлів, хоча тінь сумніву все ще не сходила з його обличчя.
– Це може бути будь-що, – сказав він.
– Мерседес, Вальсова донька, пригадувала, що тої ночі, коли зникнув, її батько говорив щось своєму охоронцеві про якийсь список. Список із числами…
– Не знаю, Алісіє. Найпевніше, ці числа нічого не значать.
– Можливо, – не стала сперечатися дівчина. – Як там твій апетит?
Варґас, переможений, нарешті всміхнувся.
– Якщо вже ти запрошуєш, то щось вигадаємо.
Візит до «Музею сліз» і сподівання – яке, можливо, так і лишиться тільки сподіванням, – що малозрозуміла вказівка, знайдена у відтисках на порожньому аркуші паперу, приведе їх до чогось, трохи піднесли Алісії дух. Запах нового сліду завжди був для неї таємною насолодою: пахощами прийдешнього, як подобалося казати Леандро. Сплутавши хороший настрій із апетитом, Алісія взялася до меню в «Каса Леопольдо» з рішучістю гусара й замовила за двох, якщо не за чотирьох. Варґас не заперечував, коли вона це робила, а коли нескінченним потоком на стіл ринули розкішні потрави, з якими Алісія не могла дати собі ради, досвідчений поліціянт тільки стиха щось бурмотів під ніс, поглинаючи свою – і не лише – порцію.
– За столом ми з тобою також пречудова команда, – зауважив він, смакуючи бичачий хвіст, що точив дивовижні пахощі. – Ти замовляєш, а я їм.
Алісія, що, наче пташина, дзьобала зі своєї тарілки, усміхнулася.
– Мені б не хотілося бути занудою, але не плекай собі надмірних ілюзій, – сказав Варґас. – Ці числа можуть позначати бозна-що. Наприклад, запасні частини до автомобіля.
– Щось забагато в них було запасних частин. Як тобі хвіст?
– Неперевершений. Як той, що його я куштував у Кордобі навесні сорок дев’ятого і який мені сниться ще й досі.
– Ти був сам чи з кимось?
– Ти мене допитуєш, Алісіє?
– Мені просто цікаво. У тебе є сім’я?
– У всіх є сім’я.
– У мене немає, – різко відповіла Алісія.
– Вибач, я не…
– Нема чого вибачатися. Що тобі розповів Леандро про мене?
Варґас, схоже, здивувався, почувши таке запитання.
– Щось він тобі мусив сказати. А ти мусив про щось запитати.
– Я не запитував. А він майже нічого не казав.
Алісія сухо всміхнулася.
– Ну ж бо. Це залишиться тільки між нами. Що він тобі розповів про мене?
– Слухай-но, Алісіє, те, у що ви там бавитеся між собою, мене не стосується.
– Ага, отже, він тобі розповів більше, ніж ти визнаєш.
Варґас роздратовано глянув на неї.
– Він сказав, що ти сирота. Що втратила батьків під час війни.
– Що ще?
– Що ти отримала поранення, через яке в тебе хронічні болі. І що це впливає на твій характер.
– Мій характер?
– Не будемо про це.
– Що ще?
– Що ти самотня і що тобі важко встановлювати емоційні зв’язки з людьми.
Алісія невесело розсміялася.
– Він так і сказав?
– Я не пригадую дослівно. Може, змінимо тему?
– Гаразд. Поговорімо про мої емоційні зв’язки.
Варґас закотив очі догори.
– Як ти гадаєш, мені важко встановлювати емоційні зв’язки?
– Не знаю, та й мене це не обходить.
– Леандро ніколи б не висловився таким заяложеним штампом, взятим неначе з розділу життєвих порад журналу «Крій і пошиття».
– Ну, то, либонь, я сам це вигадав, я ж бо передплачую собі кілька таких журналів.
– Що він насправді сказав?
– Навіщо ти це робиш із собою, Алісіє?
– Роблю з собою що?
– Мучиш себе.
– То ось хто я, на твою думку? Мучениця?
Варґас якийсь час тільки мовчки дивився на неї. Зрештою він похитав головою.
– Що сказав Леандро? Я обіцяю, якщо ти скажеш мені правду, я більше ні про що не запитуватиму.
Поліціянт зважив усі за і проти.
– Він сказав, що ти гадаєш, ніби ніхто тебе не зможе полюбити, тому що ти не любиш сама себе і думаєш, що ніхто ніколи тебе не любив. І що за це ти не можеш вибачити світу.
Алісія опустила очі й витиснула з себе кволий усміх. Варґас зауважив, що погляд її осклянів, і кахикнув.
– Ти хотіла поговорити про мою сім’ю… – сказав він.
Алісія стенула плечима.
– Мої батьки походять із невеличкого селища в…
– Я мала на увазі, чи є в тебе дружина й діти, – перервала вона його.
Варґас глянув на неї порожніми очима без жодного виразу на обличчі.
– Ні, – відказав він по якійсь хвилі.
– Я не хотіла завдати тобі болю. Вибач.
Варґас невесело всміхнувся.
– Ти не завдала мені болю. А як щодо тебе?
– Чи є у мене дружина і діти? – перепитала Алісія.
– Щось на кшталт цього.
– Боюся, що ні, – відказала дівчина.
Варґас здійняв свій келих із вином, немов збираючись виголосити тост.
– За самотні душі.
Алісія взяла свій келих і цокнулася, уникаючи Варґасового погляду.
– Леандро – дурень, – по якомусь часі промовив поліціянт.
Дівчина повільно похитала головою.
– Ні. Він просто жорстокий.
Більше до кінця обіду ніхто не промовив ні слова.
15
Вальс прокидається в темряві. Трупа Вісенте вже нема. Мабуть, Мартін забрав його. Лише цьому вилупку могла спасти до голови думка запроторити Вальса до камери з мерцем. На підлозі, там, де раніше лежало тіло, темніє липка калюжа. У Вальсовому кутку лежить купа старого, однак сухого одягу, і стоїть невеличке цеберко з водою, яка має металічний присмак і відгонить нечистотами. Утім, коли Вальс змочує собі губи й насилу робить невеличкий ковток, йому здається, що це найсмачніший напій, який він куштував у своєму житті. Він п’є, аж доки не вгамовує свою, як йому здавалося, непогамовну спрагу, аж доки шлунок і горло не починають пекти. Після цього він скидає з себе закривавлене й брудне лахміття й убирається в якусь одежину з тих, що знайшов у кутку.
