Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Отже? – запитав він нарешті, стомившись чекати.

Алісія в кількох словах переказала ті події, які трапилися з нею вчора, удень і вночі. Що далі просувалася її оповідь, то похмурішим ставало обличчя Варґаса. Коли дівчина закінчила розповідати, як провела передсвітанкові години з револьвером у руці, чекаючи, що двері знову відчиняться, Варґас похитав головою.

– Я дечого не розумію. Ти кажеш, що доки спала, до твого помешкання вдерся якийсь чоловік і викрав книжку.

– І що тобі не зрозуміло?

– Звідки ти знаєш, що це був чоловік?

– Знаю, та й годі.

– Отже, ти не спала.

– Я була під дією ліків. Я тобі казала про це.

– А про що ти мені не казала?

– Про те, що тебе не стосується.

– Той чоловік тобі щось заподіяв?

– Ні.

Варґас недовірливо поглянув на неї.

– Доки я чекав на тебе, твій приятель Мікель запропонував мені оселитися у нього в мансарді з виглядом практично на твої вікна. Я скажу йому, нехай занесе мою валізу, й заплачу за кілька тижнів наперед.

– Тобі не обов’язково зупинятися тут, Варґасе. Поїдь до якогось хорошого готелю. Леандро оплатить.

– Або я лишаюся тут, або сплю на твоїй канапі. Вибирай.

Алісія зітхнула, не маючи ні сил, ні натхнення сперечатися далі.

– Ти мені не казала, що маєш зброю, – зауважив Варґас.

– Ти не питав.

– А ти вмієш нею користуватися?

Алісія вп’ялася в нього очима.

– Тільки подумати, що я мав тебе за одну з тих, що радше триматимуть у руці голку, – мовив поліціянт. – Ти будеш така ласкава завжди тримати зброю при собі? Удома й на вулиці.

– Як скажете, сеньйоре. Тобі вдалося дізнатися щось про Ломану?

– У міністерстві не хочуть нічого розповідати. Хоча в мене склалося враження, що ніхто нічого й не знає. Ту версію, яку розповідають у Генеральній службі, ти, мабуть, уже чула. Ломану перевели з твого підрозділу рік тому для допомоги у справі анонімних погроз Вальсові, розслідування якої він провадив на власний розсуд. Він мав би звітувати безпосередньо Хілеві де Партері, проте з якогось дня перестав це робити. Зник із поля зору. А що тебе пов’язує з ним?

– Нічого.

Варґас насупився.

– Ти не думаєш, що це він удерся вночі до твого помешкання, щоб викрасти книжку й зробити те, про що ти мені не хочеш розповідати?

– Ти сам усе сказав.

Варґас позирнув на неї скоса.

– Ці ліки, ти вживаєш їх через те своє поранення?

– Ні, просто щоб розважитися. Скільки тобі років, Варґасе?

Поліціянт здивовано звів брови.

– Мабуть, удвічі більше, ніж тобі, хоча я волію про це не думати. А чому ти питаєш?

– Ти ж не збираєшся уявляти себе моїм батьком абощо, адже ж ні?

– Навіть не сподівайся.

– А шкода, – відказала Алісія.

– Не вдавай розчулену. Тобі це не до лиця.

– Леандро теж так каже.

– Мабуть, не даремно. Якщо сентиментальна інтерлюдія закінчилася, чому б тобі не розповісти про наші плани на сьогодні?

Алісія допила свою каву й показала Мікелеві, щоб той приніс іще одну.

– Тобі відомо, що окрім кофеїну й нікотину, організм потребує також білків, вуглеводів і всякого такого?

– Я тобі обіцяю, що сьогодні ми пообідаємо в ресторані «Каса Леопольдо». Ти платиш.

– Яке полегшення. А перед цим що ми робитимемо?

– Перед цим ми побачимося з моїм особистим філером, добродієм Ровірою.

– Ровірою?

Алісія коротко розповіла про свою вчорашню зустріч із поліційним агентом.

– Він зараз, либонь, мерзне десь надворі, бідолаха.

– Та й біс із ним! – мовив Варґас. – А після того, як ти даси завдання на день своєму учневі?

– Я гадала, що ми могли б навідатися до адвоката. Фернандо Бріанса.

Варґас неохоче кивнув.

– Хто це?

– Бріанс заступає інтереси колекціонера, який протягом багатьох років скуповує всі книжки Віктора Маташа.

– Ти далі морочишся з цією книжкою. Не візьми за образу, але чи тобі не здається, що розумніше було б зробити щось, що справді пов’язано з нашою справою? Наприклад, піти послухати, що нам розкажуть у комісаріаті про машину, на якій Вальс поїхав із Мадрида?

– Настане час і для цього.

– Вибач, Алісіє, але ми що, вже не намагаємося відшукати Вальса, доки ще є шанс знайти його живим?

– Машина – це марнування часу, – виголосила Алісія.

– Твого чи мого?

– Вальсового. Але якщо це тебе заспокоїть – гаразд. Зробимо по-твоєму.

– Дякую.

12

Вірний своїй обіцянці, Ровіра чекав на вулиці, трусячись від холоду, із таким виглядом, неначе проклинав той день, коли народився на світ, і всі наступні дні також. Філер-початківець, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять проти вчорашнього. На обличчі його була тоскна гримаса, що свідчила про виразку шлунка на початковій стадії. Щоб упізнати його, Варґасові не знадобилася підказка Алісії.

– Це твій геній шпигунства?

– Саме він.

Почувши кроки, що наближаються, Ровіра підвів погляд. Побачивши Варґаса, чоловічок ковтнув слину й тремтячою рукою заходився шукати свою пачку сигар. Алісія і Варґас стали по обидва боки Ровіри.

– Я гадав, що ви прийдете сама, – пробелькотів чоловічок.

– Ти невиправний романтик, Ровіро.

Той витиснув із себе подобу нервової усмішки. Алісія вийняла з його рота цигарку й викинула геть.

– Слухайте-но… – запротестував Ровіра.

Варґас трохи нахилився над ним, від чого чоловічок зіщулився ще дужче.

– Говориш із сеньйоритою тільки тоді, коли вона тебе запитує. Зрозуміло?

Ровіра кивнув.

– Сьогодні буде твій щасливий день, Ровіро, – повідомила йому Алісія. – Тобі більше не треба мерзнути. Ти підеш у кіно. Ранковий сеанс у «Капітолі» починається о десятій, крутять фільми про мавпочку Читу, тобі сподобається.

– Ще б пак, фільми знамениті, – підтакнув Варґас.

– Вибачте, доньє Алісіє, але перш ніж ваш супутник зламає мені карк, я, заздалегідь удячний за вашу великодушність, хотів би попросити вас допомогти мені, коли буде на те ваша ласка. Я прошу небагато. Не змушуйте мене йти в кіно. Я б залюбки, але якщо в управлінні дізнаються, мені повідривають усе, що в мене ще лишилося. Дозвольте, я буду стежити за вами. Здалеку. Якщо хочете, можете сказати мені наперед, куди ви підете, і я вас анітрохи не потурбую. Я вас запевняю, що ви мене навіть не побачите. Наприкінці дня мені треба здавати звіт, де ви були і що робили, інакше мене пошаткують на капусту. Ви не знаєте, що це за люди. Скажіть вашому супутникові…

Варґас поглянув на цього бідолаху з деякою симпатією. У кожному комісаріаті, либонь, був такий нещасливець, об якого всі витирали ноги й поводилися, як зі шматою.

– Скажіть