Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

Від одягу тхне пилом і дезінфектантом. Біль у правій руці стих, і Вальс відчуває там лише слабке пульсування. Спершу він не наважується подивитися на руку, але коли все ж робить це, то бачить, що чорнота розповзлася аж до зап’ястка, немовби він засунув руку у відро зі смолою. Вальс чує сморід зараження й відчуває, як його власне тіло гниє живцем.

– Це гангрена, – мовить голос із темряви.

Серце Вальсові підстрибує, і, обернувшись, він бачить свого тюремника, який сидить на долішній сходинці й спостерігає за в’язнем. Вальс питає себе, як довго той уже тут.

– Ти втратиш руку. Або життя. Вибір за тобою.

– Допоможи мені, будь ласка. Я дам тобі все, чого попросиш.

Тюремник безпристрасно дивиться на нього.

– Скільки я вже тут?

– Недовго.

– Ти працюєш на Мартіна? Де він? Чому не приходить, щоб побачити мене?

Тюремник підводиться. Жмуток світла, що падає згори, торкається його обличчя. Тепер Вальс виразно бачить порцелянову машкару тілесного кольору, яка затуляє чоловікові половину обличчя. Одне око весь час розплющене й не кліпає. Тюремник підходить до ґрат, щоб Вальс міг його краще роздивитися.

– Не пригадуєш, еге ж?

Вальс повільно хитає головою.

– Нічого, ти все пригадаєш. Час у нас є.

Чоловік обертається і має намір підійматися сходами, але Вальс благально простягає ліву руку крізь ґрати. Тюремник зупиняється.

– Будь ласка, – благає Вальс. – Мені потрібен лікар.

Тюремник дістає з кишені пальта якийсь пакунок і кидає його всередину камери.

– Тобі вирішувати, що ти хочеш: жити чи гнити потроху, як гнили через тебе всі ті безневинні.

Перш ніж піти, чоловік запалює свічку й лишає її в невеличкому заглибленні, видовбаному в стіні.

– Будь ласка, не йди…

Вальс чує, як кроки затихають і двері зачиняються. Тоді міністр опускається навколішки, щоб підібрати загорнутий у крафт-папір пакунок. Лівою рукою розгортає його. Попервах він не може збагнути, що це. Лише коли бере предмет у руку й дивиться на нього проти полум’я свічки, Вальс упізнає пилку до дерева.

16

Барселона, мати лабіринтів, ховає в найтемнішому куточку свого серця плетиво вуличок, зав’язаних вузлом у нагромадження руїн теперішніх і майбутніх. Безстрашні мандрівники й заблукані душі всіляких ґатунків лишилися навіки ув’язненими в районі, що його за браком вдалішого означення котрийсь благословенний картограф зволив найменувати Равалем. Коли Алісія з Варґасом вийшли з «Каса Леопольдо», сув’язь вулиць, захаращених халупами, борделями й стихійними ринками, де різномастий набрід продавців пропонував товар далеко за межею законності, зустріла їх у всьому своєму похмурому блиску.

Після щедрої трапези на Варґаса напала легка гикавка, яку він намагався вгамувати глибоко дихаючи й постукуючи по грудях кулаком.

– Це тобі кара за ненажерливість, – виголосила Алісія.

– Ви тільки подивіться на неї! Спершу напхала мене бозна-чим, а тепер ще й знущається.

У під’їзді, з якого на світ божий у всій її напівкровній величі долинали звуки каталонської румби, стояла дама з округлими принадами й хижим настроєм і спостерігала за Варґасом і Алісією з виключно комерційним інтересом.

– Агов, любасику, не хочеш улаштувати собі сієсточку зі своєю худулею і справжньою жінкою в дуеті? – запропонувала володарка ночі.

Варґас, дещо зніяковівши, заперечно похитав головою і пришвидшив ходу. Алісія всміхнулася й поспішила за ним, обмінявшись поглядами з бабехою, яка, побачивши, що здобич віддаляється, стенула плечима й зміряла ще раз Варґаса поглядом з голови до ніг з таким виразом, ніби дивувалася, що такі, як він, ще трапляються серед кавальєро в пристойному взутті.

– Цей район – просто якась соціальна катастрофа, – сказав Варґас.

– Хочеш, я лишу тебе тут самого на якийсь час, щоб ти все виправив? – запитала Алісія. – Я думаю, що, зрештою, ти знайдеш собі тут подружку, яка позбавить тебе цієї гикавки у змиг ока.

– Не глузуй з мене, я ось-ось лусну.

– Може, щось на десерт?

– Лупу. І бажано потужну.

– А мені здавалося, що ти не надто віриш у ті числа.

– Кожен вірить у те, що може, а не в те, що хоче. Якщо тільки він не кретин – у такому разі все навпаки.

– Не знала, що переїдання налаштовує тебе на філософський лад.

– Ти багато чого не знаєш, Алісіє.

– Тому щодня дізнаюся щось нове.

Алісія взяла поліціянта попід руку.

– Не плекай собі надмірних ілюзій, – попередив її Варґас.

– Ти мені вже це казав.

– Це найкраща порада, яку тільки можна дати в цьому житті. Шкода лише, що ніхто до неї не дослухається.

– Які в тебе сумні думки, Варґасе.

Поліціянт подивився на неї, і Алісія побачила в його очах, що він говорить серйозно. Дівчина стерла усмішку зі своїх губ і, не замислюючись над тим, що робить, піднялася навшпиньки й поцілувала Варґаса в щоку. Це був невинний дружній поцілунок, поцілунок, який не чекає нічого, а просить іще менше.

– Ніколи більше не роби цього, – промовив Варґас, рушаючи вперед.

Алісія помітила, що повія, яка стояла в під’їзді, досі спостерігала за ними й бачила всю сцену. Вони коротко переглянулися, і досвідчена жінка, гірко посміхнувшись, лише сумовито похитала головою.

17

Після обіду небо затягло низькими хмарами, крізь які просвічував зеленавий сонячний диск. Раваль у такому освітленні здавався якимось селищем, зануреним під болотяні води. Алісія з Варґасом попрямували вулицею Оспіталь до Ла-Рамбли, і, щойно дісталися туди, дівчина повела поліціянта поміж натовпу, що плинув у напрямку до Королівської площі.

– Куди ми йдемо? – запитав Варґас.

– Шукати збільшувальне скло, яке ти хотів.

Вони перетнули Королівську площу й попрямували переходом, що повів їх попід арками довкола майдану. Там Алісія зупинилася перед вітриною крамниці, всередині якої, неначе в невеличких джунглях, невиразно маячіли постаті завмерлих у лютому вищирі диких тварин, що дивилися у вічність скляними очима. Варґас звів очі й глянув на вивіску над входом і нижче, на літери, вигравірувані на скляних дверях:

МУЗЕЙ

УДОВА Л. СОЛЕР ПУЖОЛЬ

Телефон 404451

– І що це таке?

– Люди називають цей заклад «Музеєм тварин», але насправді це майстерня таксидерміста.

Коли вони зайшли до крамниці, Варґас дістав змогу оцінити різноманітність зібраної там колекції опудал. Птахи, тигри, вовки, мавпи та всілякі інші екзотичні тварини населяли цей імпровізований музей природничих наук, відвідини якого принесли б немало втіхи – чи, може, кошмарних снів – не одному досліднику екзотичної фауни п’яти континентів. Варґас проходив повз опудала тварин, виставлені під склом, захоплюючись майстерністю, з якою їх було витворено.

– Бачу, гикавка тобі відразу пройшла, – зауважила Алісія.

Вони почули позаду кроки й, обернувшись, побачили худу, як олівець, сеньйориту, що дивилася на них, зціпивши долоні