Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Матіас засміявся.
– Та сама Алісія.
– На жаль. Сподіваюся, Серафіна не буде гніватися через те, що я прийшла сюди.
Матіас зітхнув.
– Ну, гадаю, вона здогадується, хто ти. Це все коштуватиме мені невеличкої неприємності за вечерею, але не більше. Тим, хто її добре не знає, Серафіна здається трохи злостивою, однак у неї добре серце.
– Я рада, що ти зустрів людину, яка заслуговує на тебе.
Матіас лише мовчки поглянув їй в очі. Варґас, виконуючи роль «третього зайвого», намагався триматися поузбіч цієї розмови впівголоса й далі переписував цифри, не наважуючись дихати. Таксидерміст обернувся до нього й поплескав поліціянта по спині.
– Готово? – запитав він.
– Уже закінчую.
– Можна було б помістити дощечку з аркушем до проектора.
– Гадаю, я дам собі раду без цього, – відказав Варґас.
Алісія встала зі стільця й узялася блукати приміщенням, розглядаючи інструменти, немов у музеї. Матіас, опустивши очі, стежив за нею здаля.
– Давно ви знайомі? – запитав таксидерміст.
– Лише кілька днів. Ми просто разом працюємо над однією справою, нічого більше, – відказав Варґас.
– Той ще персонаж, еге ж?
– Перепрошую?
– Алісія.
– Так, дівчина має свої особливості.
– Вона ще користується корсетом?
– Корсетом?
– Це я його виготовив, знаєш? Спеціально для Алісії. Просто шедевр, хоч і не личить вихваляти свою роботу. Я використовував китовий вус і смужки вольфраму. Це називається екзоскелет. Такий витончений, такий легкий і вміло прилагоджений, що носиться, наче друга шкіра. Сьогодні вона його не наділа. Я це бачу з того, як вона рухається. Нагадуй їй, що вона мусить його носити. Для її ж блага.
Варґас кивнув, удаючи, ніби зрозумів, про що каже таксидерміст, і дописав останні цифри.
– Дякую, Матіасе. Ти нам дуже допоміг.
– Завжди до ваших послуг.
Поліціянт підвівся з-за столу й кахикнув. Алісія обернулася, і вони перезирнулись. Варґас кивнув. Дівчина підійшла до Матіаса з усмішкою, що, як здалося Варґасові, мала бути болючішою за удар кинджалом.
– Що ж, – напружившись, промовив Матіас. – Сподіваюся, нам не доведеться чекати на наступну зустріч іще кілька років.
– Сподіваюся, не доведеться.
Алісія обійняла його й шепнула щось на вухо. Матіас кивнув, однак не стиснув її у відповідь: руки його лишились опущеними вздовж тулуба. По якійсь хвилі дівчина відступила й рушила до виходу, більше не промовивши ні слова. Матіас зачекав, доки вона вийде, і тільки тоді обернувся. Варґас простягнув йому руку, і таксидерміст її потиснув.
– Бережи її, Варґасе, тому що сама вона себе не берегтиме.
– Я намагатимусь.
Матіас кволо всміхнувся й кивнув; цей чоловік мав молодий вигляд, однак досить було зазирнути йому в вічі, щоб побачити там душу, яка зістаріла від смутку й гризот.
Поліціянт перетнув виставкову залу з тваринами, завмерлими в півтемряві, Серафіна провела його до виходу. Її очі палали від люті, а губи тремтіли.
– Ніколи більше не приходь сюди з нею, – попередила жінка.
Варґас вийшов на вулицю й помітив Алісію, що, спершись на борт фонтана, масувала праве стегно з гримасою болю на обличчі. Поліціянт підійшов до неї і присів поруч.
– Чому б тобі не піти додому перепочити? Завтра буде новий день.
Дівчина лише мовчки глянула на нього. Цього вистачило, щоб Варґас зрозумів і передав їй цигарку, яку вони докурили разом.
– Ти думаєш, я погана людина? – врешті запитала Алісія.
Поліціянт підвівся й подав їй руку.
– Ходімо, тримайся за мене.
Алісія вчепилася за Варґаса, і так, кульгаючи, зупиняючись що десять-п’ятнадцять метрів і кусаючи губи від болю, добулася до свого під’їзду. Коли вона спробувала дістати ключі з сумочки, ті впали на підлогу. Варґас підняв їх, відімкнув двері й допоміг Алісії зайти. Дівчина, постогнуючи, прихилилася до стіни. Поліціянт глянув на сходи, а потім, не промовивши ні слова, узяв Алісію на руки й рушив нагору.
Коли вони дісталися на останній поверх, обличчя дівчини було залито сльозами болю й люті. Варґас заніс Алісію аж до спальні й обережно поклав на ліжко. Потім роззув її і вкрив ковдрою. Флакончик із пігулками стояв на нічному столику.
– Одну чи дві? – запитав Варґас.
– Дві.
– Ти впевнена?
Поліціянт дав їй дві пігулки й налив склянку води з карафки, що стояла на комоді. Алісія проковтнула ліки й тяжко, уривчасто задихала. Варґас узяв її за руку, чекаючи, доки дівчина заспокоїться. Алісія дивилася на нього почервонілими очима, обличчя її було пооране слізьми.
– Не залишай мене саму, будь ласка.
– Я нікуди не піду.
Алісія спробувала всміхнутися. Варґас вимкнув світло.
– Відпочивай.
Він тримав її за руку в темряві, слухаючи, як дівчина ковтає сльози й тремтить від болю. Лише за півгодини Варґас відчув, що зв’язок Алісії з реальністю послаблюється, і вона поринає у стан поміж маренням і сном. Він чув, хоч і не розумів, слова, які дівчина бурмотіла, аж доки поволі не заснула, чи то пак знепритомніла. Надвечірня сутінь соталася крізь вікно, окреслюючи обличчя Алісії на подушці. На якусь мить Варґасові здалося, що дівчина мертва, і він помацав її пульс. «Цікаво, – подумав він, – чи причина цих сліз – та рана, чи біль її значно глибший?»
Невдовзі втома стала опановувати і його. Варґас подався до вітальні, простягнувся на канапі, заплющив очі й удихнув парфуми Алісії, що стояли в повітрі.
– Ні, я не думаю, що ти погана людина, – пробурмотів він стиха, здивувавши цим сам себе. – Але іноді ти мене лякаєш.
18
Уже було попівночі, коли Варґас розплющив очі й побачив Алісію, загорнуту в ковдру, що сиділа поруч на стільці й пильно видивлялася на нього з темряви.
– Ти схожа на вампіра, – спромігся виговорити Варґас. – Довго ти вже тут сидиш?
– Не дуже.
– Мені треба було попередити, що я хроплю.
– Це неважливо. З тими ліками я не почула б і землетрусу.
Варґас підвівся й протер обличчя.
– Дозволь зауважити, що твоя канапа – старе манаття.
– Я не надто добре знаюся на меблях. Треба буде купити нові подушки. Маєш якісь побажання щодо кольору?
– Бувши тобою, я б замовив чорні з малюнками павуків або черепів.
– Ти вечеряв?
– Обідав, вечеряв і пополуднував на тиждень уперед. Як ти себе почуваєш?
Алісія стенула плечима.
– Мені соромно.
– Тобі немає чого соромитися. А як біль?
– Краще. Набагато краще.
– Чому б тобі не повернутися до ліжка й не поспати ще трохи?
– Треба зателефонувати Леандро.
– О цій порі?
– Леандро не спить.
– До речі, про вампірів…
– Якщо я йому не зателефоную, буде гірше.
– Мені вийти в коридор?
– Ні, – відказала Алісія трохи запізно.
Варґас кивнув.
– Слухай-но, я збігаю до моєї розкішної резиденції на тому боці вулиці, помиюся, перевдягнуся, а
