В’язень Неба - Карлос Руїс Сафон
«В’язень Неба» Карлоса Руїса Сафона — це захоплюючий роман, який переносить читачів у магічний світ Іспанії 1930-х років. Це історія про дружбу, таємниці та мистецтво, що розгортається на фоні невпинної боротьби за волю.
Головний герой, Даніель Семпере, випадково відкриває таємничий книжковий магазин «Семре Антикваріат», де знаходить дивовижний екземпляр книги «В’язень Неба». Ця знахідка починає його подорож у світ таємниць, де минуле переплітається з сучасністю.
Читайте «В’язень Неба» на readbooks.com.ua, щоб відчути вітер старовинних вулиць Барселони та зануритися у інтригуючий світ цього роману. Твір запрошує читачів в подорож у минуле, де кожна сторінка розкриває нові таємниці та приховані історії.
«В’язень Неба» — це роман, який розкриває важливі питання про те, які цінності справді варто боронити. Автор вдало поєднує історичний контекст, романтику та магію, створюючи непередбачуваний сюжет.
Карлос Руїс Сафон витончено відтворює атмосферу часів та місця, де розгортається дія. «В’язень Неба» — це книга, що переносить читачів у світ мрій та таємниць, викликаючи незабутні враження.
Цей роман — це запрошення на відкриття та розкриття таємниць, які сховані у книжках і в самій душі головного героя. «В’язень Неба» — це пригода, що чекає на кожного, хто захоче зануритися у світ слова та магії, що відкриваються на сторінках цього неймовірного роману.
Карлос Руїс Сафон
В’язень Неба
Перекладено за виданням: Zafón C.-R. El Prisionero del Cielo: A Novel / Carlos Ruiz Zafón. – Barcelona: Planeta, 2016.
Переклад з іспанської Олега Леська
Дизайнер обкладинки Іван Дубровський
Електронна версія створена за виданням: Сафон К. Р.
© Shadow Factory S. L., 2011
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2018
* * *
Ця книжка належить до циклу романів, дія яких відбувається в літературному всесвіті Цвинтаря забутих книжок. Твори, що входять до цього циклу, пов’язані між собою персонажами й сюжетними ниточками, які перекидають оповідні й тематичні містки, хоча кожна книжка є завершеною і самостійною історією.
Різні частини цієї серії можна читати в довільному порядку, можна – котрусь одну на вибір. Читач має змогу зайти до лабіринту історій крізь будь-які двері й досліджувати його, подорожуючи різними шляхами: переплетені між собою, вони однаково приведуть вас до самого осередку повісті.
Я завжди знав, що одного дня повернуся в це місто, щоб розповісти історію чоловіка, який утратив ім’я і душу поміж тінями Барселони, зануреної в невиразний сон доби попелу й мовчання. Ці сторінки написані вогнем під прихистком міста проклятих. Вони написані словами, викарбованими в пам’яті того, хто повернувся з царства мертвих із обіцянкою, що вп’ялася йому в серце, і з ціною прокляття. Завіса підіймається, глядачі замовкають, і перш ніж театральне приладдя опустить тінь, що вже розпростерлася над їхньою долею, на сцену виходить гурт білих духів із веселощами на вустах і благословенною наївністю того, хто вірить, що третій акт – останній. Духи починають розповідати різдвяну історію, не здогадуючись, що тільки-но останню сторінку перегорнуто, чорнильний подмух віднесе її в саме серце мороку.
Хуліан Каракс, «В’язень Неба»
(Видавництво «Люм’єр», Париж, 1992)
Частина перша
Різдвяна історія
1
Барселона, грудень 1957 року
Того року перед Різдвом усі дні починалися свинцевими світанками і памороззю. Місто огортала синява півтемрява, а перехожі квапилися вулицями закутані аж по вуха, видихаючи пару в морозному повітрі.
Тими днями небагато людей зупинялося перед вітриною крамниці «Семпере й сини», а ще менше наважувалося зайти всередину й запитати, чи не лежить тут, чекаючи на них усе своє життя, якась забута всіма книжка, продаж котрої, говорячи без прикрас, міг би підправити хистке фінансове становище книгарні.
– Я думаю, сьогодні саме той день! Сьогодні нам пощастить! – виголосив я, відчуваючи піднесення після першої випитої зранку філіжанки кави – порції щирого оптимізму в рідкому стані.
Батько, який того дня з восьмої години ранку воював із бухгалтерською книгою, до яких тільки хитрувань не вдаючись із олівцем і гумкою, скинув поглядом на прилавок і побачив, як потенційні покупці одне за одним поспішали вниз вулицею, минаючи його крамницю.
– Твої слова, Даніелю, та Богові у вуха! Бо якщо так триватиме й далі й на різдвяні свята в нас ніхто нічого не купить, у січні ми не матимемо чим оплатити рахунки за світло. Мусимо щось із цим робити.
– Фермінові вчора дещо спало на думку, – мовив я. – Він стверджує, що має хитромудрий план, який допоможе врятувати книгарню від неминучого банкрутства.
– Не доведи Боже!
Я переказав батькові дослівно:
– «Чому б нам не додати декорацій на вітрину? Я міг би стати там у самому спідньому, і, може, тоді нам удалося б заманити до крамниці якусь жіночку, спраглу за любовними романами й гострими відчуттями. Бо ж кажуть тямущі люди, що майбутнє літератури залежить від жінок, і, їй-богу, ще не народилася та раба Божа, яка змогла б опиратися, побачивши таке прекрасне тіло, як у мене».
Батьків олівець упав на підлогу за моєю спиною. Я обернувся й додав:
– Фермін dixit[1].
Я гадав, що батько всміхнеться на Фермінів дотеп, але побачивши, що він, схоже, не збирається переривати свою мовчанку, скинув на нього краєм ока. Семпере-старший, здається, не тільки не побачив нічого кумедного в цьому безглуздому жарті, але й мав такий замислений вираз обличчя, наче сприйняв цю пропозицію всерйоз.
– Хто б міг подумати, що Фермін раптом так влучить у яблучко, – пробурмотів батько.
Я недовірливо поглянув на нього. Може, та грошова посуха, що впала на нас останніми тижнями, зрештою пошкодила здоровий глузд мого вітця.
– Тільки не кажи, що збираєшся дозволити ходити по книгарні у підштаниках.
– Ні-ні, не це. Річ у вітрині. Допіру, як ти це сказав, мені дещо спало на думку… Може, ми ще встигнемо врятувати різдвяні продажі.
Він зник у підсобній комірчині й невдовзі повернувся, убравшись у свій традиційний зимовий одяг: те саме пальто, той самий шалик і капелюх, знайомі мені ще з дитинства. Дружина не раз висловлювала підозру, що мій батько не купляв собі одягу з 1942 року, і всі ознаки вказували на те, що Беа має цілковиту рацію. Надіваючи рукавиці, він невиразно всміхався, а очі його набрали того майже дитячого блиску, який з’являвся в батька тільки перед великими справами.
– Лишаю тебе одного ненадовго, – повідомив він. – Мені треба вийти у справах.
– А можна поцікавитися, куди ти йдеш?
Батько підморгнув мені.
– Це сюрприз. Скоро все сам побачиш.
Я провів його до дверей, а потім спостерігав, як батько, що впевненим кроком попрямував у бік вулиці Пуерта-дель-Анхель, перетворюється на ще одну постать у сизувато-сірому натовпі перехожих, які торують свій шлях крізь чергову довгу зиму, сповнену тіней і припорошену попелом.
2
Лишившись наодинці, я вирішив скористатися нагодою і ввімкнути радіо, щоб трохи насолодитися музикою, доки переставлятиму книжки на полицях на свій розсуд. Батько вважав поганим тоном слухати музику при покупцях у книгарні, а якщо я вмикав радіо в присутності Ферміна, той починав наспівувати саєти[2] на будь-який мотив або, ще гірше, пускався витанцьовувати те, що він називав «запальними карибськими ритмами», і за кілька хвилин доводив мене до сказу. Зважаючи на ці всі практичні перешкоди, я дійшов висновку, що втіху від музики доведеться обмежити тими рідкісними хвилинами, коли, окрім мене і кількох десятків тисяч книжок, у крамниці більше нікого не буде.
Того ранку радіо «Барселона» передавало прекрасний концерт, який відомий трубач Луї Армстронґ відіграв зі своїм оркестром рівно три роки тому в
