Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Доброго дня! Що я можу вам запропонувати?

– Добрий день! Я хотіла би поговорити з Матіасом, якщо можна, – відказала Алісія.

Богомолиця подвоїла дозу підозріливості у своєму погляді.

– Із якого приводу?

– Із приводу консультації з технічних питань.

– А можу я поцікавитися, хто запитує?

– Алісія Ґріс.

Богомолиця ще раз ретельно оглянула дівчину й, несхвально закопиливши губи, неспішно попрямувала до підсобного приміщення.

– Ти відкриваєш мені нову Барселону, страх яку гостинну й привітну, – пробурмотів Варґас. – Може, мені перебратися сюди?

– Тобі бракує опудал у столиці?

– Якби ж то! Там якраз звірі ще які живі. Хто такий цей Матіас? Колишній наречений?

– Радше претендент.

– Важковаговик?

– Ні, перебувається в напівлегкій. Матіас – спеціаліст у своїй галузі. Тут у нього найкращі лупи в місті, а сам він має найгостріші очі.

– А відьма?

– Якщо не помиляюся, її звати Серафіна. Кілька років тому вона була його нареченою. Зараз, мабуть, дружина.

– Котрогось дня він, либонь, виготовить із неї опудало, яке можна буде поставити поруч із левами, щоб нагнати більше жаху на відвідувачів музею…

– Алісіє! – почувся сповнений ейфорії голос Матіаса.

Таксидерміст вийшов до них із теплою усмішкою на вустах. Матіас був миршавим чоловічком із нервовим виразом на обличчі. Вбраний він був у білий халат і мав окуляри з круглими скельцями, за якими його очі здавалися більшими і які надавали йому дещо кумедного вигляду.

– Скільки літ, скільки зим! – Матіас вочевидь був схвильований зустріччю. – Я гадав, ти вже не живеш у Барселоні. Коли ти повернулася?

Серафіна з очима чорними, як смола, і не надто приязним виразом на обличчі стежила за ними, наполовину заховавшись за фіранкою, якою запиналася підсобка.

– Матіасе, це мій колега, дон Хуан Мануель Варґас.

Таксидерміст простягнув руку, тим часом пильно вивчаючи поліціянта.

– Ваша колекція вражає, доне Матіас.

– О, більшість екземплярів залишилися ще від сеньйора Солера, засновника майстерні. Мого навчителя.

– Матіас дуже скромний, – втрутилася Алісія. – Розкажи про бика.

Чоловік сором’язливо захитав головою.

– Невже ви робите опудала і з бойових биків? – запитав Варґас.

– Немає замовлення, із яким Матіас не впорався б, – взяла слово Алісія. – Кілька років тому до майстерні прийшов відомий матадор і замовив Матіасові зробити опудало зі звірюки вагою понад півтонни, яку він того дня здолав на арені «Монументаль». Матадор хотів подарувати його кінозірці, в яку був нестямно закоханий… Чи не в Аву Ґарднер [71], Матіасе?

– Чого тільки не зробиш заради жінок, еге ж? – промовив Матіас, який вочевидь волів не заглиблюватися в цю тему.

Серафіна погрозливо кахикнула зі свого спостережного посту, і таксидерміст відразу виструнчився, а усмішка зійшла з його лиця.

– Що я можу зробити для вас? Хочете увічнити якусь тваринку? Домашнього улюбленця чи пам’ятний мисливський трофей?

– По правді сказати, – почала Алісія, – наше прохання до тебе трохи незвичне.

– Усе незвичне тут стає звичним. Кілька місяців тому сам Сальвадор Далі переступив поріг цієї майстерні й запитав, чи ми не можемо зробити опудала з двохсот тисяч мурах. Я не жартую. Коли я сказав йому, що мені це видається неможливим, митець запропонував зобразити портрет моєї Серафіни посеред комах і кардиналів на запрестольному образі. Геній, що тут казати. Отже, як бачите, ми тут не нудьгуємо…

Алісія дістала з сумочки сторінку з нотатника й розгорнула її.

– Ми хочемо попросити тебе, щоб ти зі своїми лінзами допоміг нам роздивитися текст, відтиснений на цій сторінці.

Матіас обережно взяв аркуш паперу й поглянув на нього проти світла.

– Завжди ти зі своїми загадками, Алісіє! Проходьте до майстерні. Зараз подивимося, чим я можу вам допомогти.

Майстерня й лабораторія таксидерміста скидалася на невеличку печеру, повну всіляких алхімічних див. Зі стелі на металевому дроті звисав повноцінний аламбік [72] із лінзами й лампочками. Стіни було заставлено шафками зі скляними дверцятами, за якими можна було побачити численні пляшечки з хімічними розчинами. По боках розміщувалися величезні анатомічні схеми, що демонстрували нутрощі, скелети і м’язи щонайрізноманітніших створінь. Посередині майстерні, що мала вигляд хірургічної палати для чужопланетних прибульців, стояли два великі робочі столи з мармуровими стільницями, а довкола них розміщувалися невеличкі металеві столики, накриті яскраво-червоною тканиною; на них лежав набір хірургічних інструментів, найдивовижніший із усіх, які Варґас будь-коли бачив.

– Не зважайте на запах, – попередив їх таксидерміст. – За кілька хвилин ви призвичаїтеся й не будете нічого помічати.

Сумніваючись, що так воно станеться, однак не бажаючи суперечити Матіасові, Алісія сіла на запропонований їй стілець біля одного зі столів і тепло всміхнулася, чудово усвідомлюючи ті сподівання, якими світилося обличчя її колишнього залицяльника.

– Серафіна ніколи не заходить сюди. Каже, тут смердить мертвечиною. А ось я тут відпружуюся. У моїй майстерні все можна побачити таким, як воно є, без вигадок і прикрас.

Матіас узяв аркуш, поклав його на скляну дощечку й розрівняв. Перемикачем, що розміщувався біля мармурової стільниці, таксидерміст послабив загальне освітлення, лишивши їх у півсутіні, і водночас увімкнув кілька ламп, що звисали зі стелі. Потім узявся за поличку, підвішену на блоках, і наблизив до стільниці набір лінз у металевих держаках.

– Ти навіть не попрощалася, – промовив він, не відриваючи очей від роботи. – Я дізнався від консьєржки. Хесуси.

– Усе сталося доволі швидко.

– Розумію.

Матіас розмістив скляну дощечку між однією з ламп і збільшувальною лінзою. У промені світла проявилися відтиски на папері.

– Якісь числа, – промовив Матіас.

Таксидерміст повернув лінзу під іншим кутом і ще раз ретельно придивився до аркуша.

– Можна крапнути на папір контрастною речовиною, але вона напевне його пошкодить, і якась частина цифр може втратитися… – зауважив він.

Варґас підійшов до письмового столу в кутку приміщення й узяв кілька аркушів паперу й олівець.

– Ви дозволите? – запитав він.

– Звісно. Почувайтеся, як у себе вдома.

Поліціянт підійшов до мармурової стільниці й, приклавши око до лінзи, узявся переписувати числа.

– Схоже на серійні номери, – висловив думку Матіас.

– Чому ти так гадаєш? – зажадала знати Алісія.

– Вони взаємопов’язані. Якщо поглянути на перші три цифри в лівому стовпчику, складається враження, що це якась серія. Решта теж ідуть у якійсь послідовності. І тільки дві останні цифри змінюються що три-чотири числа. – Матіас іронічно подивився на них. – Гадаю, не варто й питати, над чим ви працюєте, еге ж?

– Я лише підлеглий, – відказав Варґас, далі копіюючи цифри.

Таксидерміст кивнув і поглянув на Алісію.

– Я б надіслав тобі запрошення на весілля, але не знав, на яку адресу.

– Мені шкода, Матіасе.

– Це не має значення. Час усе лікує, правда?

– Так кажуть.

– А ти як? Задоволена?

– Як