Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

запивши кавою з молоком, і доїла тістечко, радше, щоб чимось набити шлунок, аніж для будь-чого іншого. Вона лишалася в цукерні протягом півгодини, спостерігаючи за перехожими й чекаючи, доки ліки подіють. Щойно відчувши, як біль згасає під каламутним запиналом дрімоти, що огорнуло її тіло, дівчина підвелася й, розплатившись, вийшла.

Перед цукернею вона зупинила таксі й назвала адресу. Таксист мав охоту до розмови, але Алісія у відповідь на його довгий монолог лише неуважно кивала. Наркотик дедалі більше холодив кров, і вогні міста розпливалися водянистим пейзажем, немовби акварельні плями, що стікали полотном. Гул машин доносився чимраз більш притлумлений.

– З вами все гаразд? – запитав таксист, зупинившись перед під’їздом будинку на вулиці Авіньйон.

Алісія кивнула, заплатила йому й пішла не чекаючи на решту. Таксист, не зовсім переконаний у її доброму самопочутті, зачекав, доки дівчина втрапить ключем у замкову щілину. Алісії не хотілося зустрічатися з Хесусою чи з іншими сусідами, охочими побазікати на сходах із давньою знайомою. Намацавши першу сходинку, вона легким кроком розпочала нескінченне сходження потемки, від якого в неї запаморочилося в голові. Діставшись нарешті до дверей свого помешкання, вона якимось дивом потрапила ключем у замок і ввалилася досередини.

Опинившись у себе вдома, Алісія знову взяла флакон і тремтячими пальцями видобула звідти ще дві пігулки. Кинувши сумку на підлогу, вона підійшла до стола у вітальні. Там була пляшка білого вина, подарунок Фернандіто. Алісія налляла повний, аж по вінця, келих і, тримаючись рукою за край столу, вкинула до рота дві пігулки й запила їх, вихиливши вино одним ковтком. Потім піднесла порожній келих на честь Леандро та його «в жодному разі не запивай алкоголем».

Непевним кроком, скидаючи одяг по дорозі, вона пройшла до спальні, і, не вмикаючи світла, повалилася на ліжко. Ледве-ледве спромоглася натягнути на себе укривало. Десь далеко задзвонили церковні дзвони, і Алісія зморено заплющила очі.

10

Незнайомець у її сні не мав обличчя. Чорна постать немовби відокремилася від згустку темряви, що скрапувала зі стелі кімнати. Спершу Алісії здавалося, що постать стоїть нерухомо перед ліжком і дивиться на неї, але потім дівчина усвідомила, що чоловік уже сидить на краю матраца і стягує з неї укривало. Алісія відчула холод. Незнайомець поволі, не поспішаючи, зняв чорні рукавички. Його пальці були крижаними – дівчина відчула це, коли він торкнувся її голого живота й провів ними, шукаючи шрам, що розлігся по всьому її правому стегні. Руки незнайомця вивчали рубці на її шкірі, а губи притулилися до її тіла. Від гарячого доторку язика, що пестив осердя рани, Алісію ледь не знудило. Лише коли почула кроки, що віддалялися в коридорі, вона зрозуміла, що була не сама в помешканні.

Вона намацала в темряві вмикач і запалила нічну лампу. Світло засліпило її, змусило зажмуритись. Звуки кроків долинали з вітальні, потім почувся стукіт дверей, що зачинилися. Алісія знову розплющила очі й побачила, що лежить гола на ліжку. Простирадла жужмом валялися на підлозі. Алісія повільно, тримаючись за голову, сіла в ліжку. Запаморочення наринуло на неї, і на якусь мить дівчині здалося, що вона ось-ось знепритомніє.

– Хесусо! – покликала вона надтріснутим голосом.

Відтак підібрала з підлоги простирадло й загорнулася в нього. Навпомацки, шукаючи руками стіни, дівчина пройшла коридором. Одяг, який вона скидала, прямуючи до спальні кілька годин тому, щез без сліду. Вітальня була занурена в сталево-сірий півморок, обриси шафок і поличок ледь позначалися в синюватому мареві, що плинуло крізь вікно. Алісія відшукала вмикач, і лампочка, що звисала зі стелі, загорілася. Помалу очі дівчини призвичаїлися до світла. Ледве вона зрозуміла, що бачить перед собою, страх прояснив думки, і зір став чітким, немовби досі Алісія дивилася крізь розфокусовану лінзу.

Її червоне пальто висіло на одному зі стільців. Решту одягу було акуратно зібрано на столі: сукня, бездоганно складена рукою професіонала, панчохи, розгладжені по швах, спідня білизна, викладена немов у вітрині крамниці. Алісія знову відчула, як нудота підступає до горла. Дівчина кинулася до полички з книжками й вихопила звідти Біблію. Розкривши її, дістала револьвер, який зберігала там. Порожня книжка вислизнула з її рук і впала додолу. Алісія не нахилилася, щоб підійняти її. Тримаючи зброю обіруч, дівчина звела курок.

Лише тоді вона зауважила свою сумочку, що висіла на спинці одного зі стільців. Алісія пам’ятала, як, зайшовши досередини, впустила її на підлогу. Дівчина підійшла до сумки. Та була защіпнутою. Алісія розщепнула її і похолола. Лайнувшись, вона знову кинула сумку на підлогу. Книжки Маташа там уже не було.

Решту ночі вона провела в півмороці, скоцюрбившись у кутку канапи, зі зброєю в руках, прикипівши очима до дверей, дослухаючись до тисячі жалібних поскрипувань, що їх видавала стара будівля, немов корабель, який ліг у дрейф. Світанок заскочив Алісію, коли повіки її вже злипалися. Дівчина підвелася й поглянула на себе в дзеркало. У далечині по небу слалася багряниця, а поміж дахів і веж міста вимальовувалися шереги тіней. Алісія визирнула з вікна й пересвідчилася, що відблиски вогнів «Ґран Кафе» вже розсипалися по бруківці. Барселона не дала їй навіть доби на перемир’я.

«Ласкаво просимо додому», – подумала Алісія.

11

Варґас чекав на неї в обідній залі «Ґран Кафе», тримаючи в руках філіжанку з кавою, що парувала, і відпрацьовував примирливу усмішку, з якою збирався зустріти Алісію. Дівчина, вийшовши з під’їзду, відразу помітила подвійне відображення силуету поліціянта в скляних дверях кафе. Варґас сидів за тим самим столиком, що й вона вчора вранці, і порався коло решток того, що мало бути розкішним сніданком. Збоку лежало кілька газет. Алісія перетнула вулицю, підійшла до дверей кафе й глибоко вдихнула, перш ніж увійти. Побачивши її, Варґас підвівся й привітав дівчину нервовим помахом руки. Алісія відповіла на привітання і підійшла до столика, показавши Мікелю, щоб той подав їй звичний сніданок. Офіціант кивнув.

– Як поїздка? – запитала Алісія.

– Довга.

Варґас почекав, доки дівчина сяде за столик, потім теж сів. Якийсь час вони мовчки дивилися одне одному в очі. Поліціянт збентежено насупив чоло.

– Що? – запитала Алісія.

– Я очікував почути якесь прокляття або щось інше в твоєму стилі, – вихопилося у Варґаса.

Алісія стенула плечима.

– Якби я був трохи дурнішим, то навіть сказав би, що ти рада мене бачити, – додав поліціянт.

Дівчина кволо всміхнулася.

– Не перебільшуй.

– Ти мене лякаєш, Алісіє. Щось сталося?

До столика обережно підійшов Мікель, що приніс Алісії тости й філіжанку кави з молоком. Дівчина вдячно йому кивнула, і офіціант миттю щез