Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– У цьому немає потреби, Варґасе. Ти й так сьогодні зробив для мене досить. Іди відпочинь трохи, завтра ми матимемо довгий і напружений день. Зустрінемося вранці за сніданком.

Поліціянт поглянув на неї, не надто переконаний. Алісія всміхнулася йому.

– Зі мною все буде гаразд. Обіцяю.

– Револьвер у тебе напохваті?

– Я спатиму з ним, наче зі своїм новим плюшевим ведмедиком.

– У тебе ніколи не було плюшевого ведмедика. Хіба що плюшевий чортик…

Алісія нагородила його однією з тих усмішок, що відчиняють двері й розтоплюють силу волі. Варґас опустив очі.

– Що ж, гаразд. Дзвони тоді князю тіней, щоб повідати йому свої маленькі таємниці, – сказав він, прямуючи до дверей. – І замкнися на ключ.

– Варґасе?

Поліціянт зупинився на порозі.

– Дякую.

– Досить уже дякувати мені за дрібниці.

Алісія трохи зачекала і, коли кроки поліціянта стихли внизу сходів, узяла слухавку. Перш ніж набрати Леандро, глибоко вдихнула й заплющила очі. Номер-люкс не відповідав. Алісія знала, що Леандро має інші номери в готелі «Палас», хоча й ніколи не мала бажання запитувати, для чого вони йому. Вона подзвонила до приймальні. Нічна чергова впізнала її голос, не було навіть потреби казати, кому вона телефонує.

– Одну хвильку, сеньйорито Ґріс. Зараз я вас з’єднаю з сеньйором Монтальво, – промовила телефоністка мелодійним, попри таку пізню годину, голосом.

Алісія почула на лінії однотонний звуковий сигнал, а потім на тому кінці зняли слухавку. Дівчина уявила, як Леандро сидить у темряві в котромусь із номерів готелю, споглядаючи в очікуванні світанку на площу Нептуна внизу й на небо Мадрида, затягнуте чорними хмарами.

– Алісія, – повільно промовив він безбарвним голосом. – Я вже гадав, що ти мені не подзвониш.

– Вибач. У мене був приступ.

– Мені шкода це чути. Зараз краще?

– Просто чудово.

– Варґас із тобою?

– Ні, я сама.

– Із ним немає проблем?

– Ні, жодних.

– Якщо хочеш, щоб його прибрали, я міг би…

– Не треба. Нехай буде поруч, про всяк випадок.

Запала мовчанка. Коли Леандро замовкав, не чути було ані його дихання, ані будь-якого іншого звуку.

– Дозволю собі зауважити: я тебе не впізнаю, Алісіє. Але, у кожному разі, я радий, що ви добре ладнаєте. Я гадав, що ти можеш не схотіти з ним працювати, зважаючи на його історію…

– Яку історію?

– Ніяку. Це не має значення.

– Коли ти так кажеш, я починаю хвилюватися по-справжньому.

– Він не розповідав тобі про свою родину?

– Ми не розмовляємо на особисті теми.

– У такому разі я не хотів би бути тим, хто…

– Що сталося з його родиною?

Леандро знову замовк. Алісія майже бачила, як він посміхається, облизуючи губи.

– Варґас утратив дружину й доньку в автомобільній аварії років три тому. Кермував п’яним. Донька була твого віку. Тяжко йому тоді довелося. Мало не витурили зі служби.

Алісія нічого не відповіла. Вона почула дихання Леандро, який прошепотів у слухавку:

– Він тобі нічого цього не розповідав?

– Ні.

– Мабуть, не хоче ворушити минуле. У кожному разі, сподіваюся це не стане проблемою.

– А якою проблемою це мало би стати?

– Алісіє, ти знаєш, що я ніколи не втручаюся в твоє особисте життя, хоча, їй-богу, іноді мені важко збагнути твої смаки і схильності.

– Я не розумію, про що ти.

– Алісіє, ти чудово розумієш, про що я.

Дівчина вкусила себе за губу й проковтнула слова, що обпікали їй язик.

– Це не стане жодною проблемою, – врешті промовила вона.

– Ну от і чудово. А тепер розповідай, що в тебе є для мене.

Алісія глибоко вдихнула й стиснула кулак так, що аж нігті вп’ялися в шкіру. Одначе, коли дівчина почала свою розповідь, голос її звучав із покірливою і мелодійною інтонацією, яку вона випрацювала, спілкуючись із Леандро.

Протягом кількох хвилин вона коротко переказувала події, що сталися від часу їхньої останньої розмови. Розповіді бракувало барв і деталей. Алісія обмежилася тим, що перелічила послідовність кроків, не пояснюючи, що її спонукало діяти саме так. Оминула вона й важливий епізод викрадення книжки Віктора Маташа з її помешкання вчора вночі. Леандро, як зазвичай, спокійно слухав і не перебивав. Закінчивши розповідь, Алісія змовкла, відпочиваючи, поки Леандро перетравлював її слова.

– Чому в мене таке враження, що ти не розповідаєш мені всього?

– Не знаю. По-моєму, я нічого важливого не оминула.

– Отже, що ми маємо в підсумку: огляд автомобіля, який, імовірно, було використано для, так би мовити, втечі, не виявив ніяких суттєвих свідчень, окрім слідів боротьби, яка не призвела до смерті, і начебто списку чисел, який ми не можемо ні з чим пов’язати і який, можливо, узагалі не має жодного стосунку до справи. З іншого боку, ти далі наполегливо гнеш свою лінію з книжкою цього Маташа, лінію, що мене турбує, позаяк розкриття низки бібліографічних таємниць може виявитися хай і неймовірно захопливим, однак цілковито некорисним для наших потуг відшукати Маурісіо Вальса.

– Є якісь новини від поліції, що провадить офіційне розслідування? – запитала Алісія, сподіваючись повернути розмову в інший бік.

– Нема ніяких важливих новин, і не варто тобі на них очікувати. Досить сказати, що є люди, які не схвалюють того, що нас запросили на свято, нехай навіть і через задні двері.

– Через це за мною стежать?

– Через це і через те, що вони найпевніше так і не повірили – і це цілком природно, – що, знайшовши пана міністра цілого й неушкодженого і передавши його в подарунковій обгортці, ми вдовольнимося тим, що всі лаври й медальки дістануться нашим друзям із поліції.

– Якщо ми його знайдемо.

– Скажи-но, це просто показний брак віри чи ти маєш мені щось сказати?

– Я лише мала на увазі, що важко знайти того, хто, либонь, не хоче, щоб його знайшли.

– Напевне ми цього не знаємо, отже, не будемо зважати на ймовірні побажання пана міністра. Як і на побажання наших колег із Головного управління поліції. Тому я раджу тобі поводитися з Варґасом стримано. Відданість – це звичка, якої не позбуваються за один день.

– Варґасові можна довіряти.

– Це мені каже жінка, яка не довіряє навіть сама собі. Я не розповідаю тобі нічого такого, чого ти сама ще не знаєш.

– Не турбуйся. Я буду обережна з ним. Ще щось?

– Подзвони мені.

Алісія хотіла побажати доброї ночі, коли почула, що Леандро, як завжди, уже поклав слухавку.

19

Блідо-блакитний вогник свічки, що плаває в калюжці розтопленого воску, догоряє. Вальс підносить руку, якої вже не відчуває, до тьмяного сяйва. Шкіра на руці фіолетова, майже чорна. Пальці розпухли, а нігті починають відпадати. Із