Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
Сідаємо на кухні. Тут приємно тісно, тут вузьке й невисоке віконце. Крізь нього можна побачити вогні нічного Подолу. Під підвіконням — три чавунних ребра батареї. Від них йде тепло. Кавоварка «Сіменс» гурчить і починає плюватися свіжою кавою. Аромат наповнює приміщення.
— У тебе тут непогано, — кажу я, обдивляючись навкруги.
— Ти не був у мене, — посміхається Майя. — У мене й справді непогано. Чотириста метрів житлової площі. Кухня на тридцять метрів з барною стійкою! Тобі доводилося снідати за барною стійкою власного кухні?
— Ти поганої думки про мене! Я не завжди був президентом. У мене також є квартира з барною стійкою на кухні. На бульварі Лесі Українки. Адже це також не моя квартира, за стіною твоєї спальні!
Коли я сказав слово «спальня», Майя стрепенулася, стривожено поглянула на двері кухні.
— Ти маєш коньячок до кави? — я вирішив її відволікти.
— Так.
Вона принесла пляшку «Таврії» і дві чарки.
— Скажи мені, а ким ти будеш потім? — поцікавилася вона несподівано.
— Потім? Потім я буду Ніким з великої літери. Таке постійно трапляється з колишніми президентами. Деякі з них опиняються відразу в двох місцях: у тюрмі і в підручниках з новітньої історії. Деякі — тільки в підручниках. А втім, президентів у нас було ще досить мало.
— Та й кожний намагався відсидіти по два терміни. Адже й один термін — це важко!
— Важко, — погоджуюсь я. — Особливо важко стало тоді, коли збільшили термін. Можна було б усю роботу зіпхнути на адміністрацію й Кабмін — і тоді голова звільняється від болю і з’являється можливість випити кави у приємній компанії... Тобі тут самій не нудно?
— Зазвичай жалоба триває рік. — Її голос раптом став тихим і замисленим. — От і я посиджу-полежу поруч із серцем Ігоря, а там видно буде!
Я не встиг «пережувати» її останні слова. Задзвонив телефон у холі її квартирки. Вона швидко вийшла з кухні. Через кілька секунд знову з’явилася.
— Це тебе розшукують!
Я без великого бажання підніс слухавку до вуха.
— Пане президенте, на вас чекає генерал Свєтлов з важливим повідомленням, — доповів мій помічник.
— Де чекає?
— Тут, у резиденції.
— Налий йому кави, і нехай дочекається!
Телефонний дзвінок не міг не порушити крихку атмосферу цієї кухні. Майя Володимирівна додала у свою стопку коньяку і підвела на мене погляд.
— Справи кличуть? — запитала вона трішки сумним голосом.
— Кличуть, — відповів я. — Але свій коньячок я доп’ю не поспішаючи!
Вона дуже здивувалась, коли побачила, що я присідаю за стіл.
Я справді нікуди не поспішав. Свєтлов зачекає. Його новини до ранку не скиснуть. А ми ще порозмовляємо, порозмовляємо з Майєю Володимирівною про справи сердечні, поговоримо відверто, не соромлячись, але тільки поговоримо.
100
Київ. Липень 1985 року.
Двері до комуналки старого мені відчиняє чолов’яга у спортивних штанах з відвислими колінами, неголений та по пояс голий. На його ногах я впізнаю «туфлі для розлучення» старого.
— А Давид Ісаакович удома? — запитую я, підозріливо дивлячись на туфлі.
— Він незабаром прийде, можете почекати на нього в його кімнаті.
Я проходжу довжелезним коридором біля туалетних дверей. Цей туалет я запам’ятаю надовго. Там на стелі висить сім лампочок, а біля дверей на стіні є сім різних вимикачів. Коли я вперше зайшов туди, то увімкнув перший, що потрапив мені під руки. Та щойно я зачинився у туалеті, світло згасло. Хтось із сусідів, мабуть, власник цього вимикача, добряче пильнував, щоб ніхто не користувався його «іменною» електрикою.
У кімнаті було як і перше — порожньо. Незважаючи на те, що з’явилися меблі, й навіть ліжко застелене, а зверху лежать одна на одній дві подушки для покращення враження. Чогось тут усе ж таки бракує. Але чого?
Я роззираюсь. Може, картин і фотографій на стінах?
Мій погляд зупиняється на віконечку. Тепер я розумію, що не вистачає штор. Мирина мама продала їх разом із меблями. Штори були важкі, зеленкуваті, з сірими смугами. Пам’ятаю, останнього дня перед їхнім від’їздом ми з Мирою зачинилися і завісили вікно. Незважаючи на те, що надворі сяяло сонце, в кімнаті відразу настали сутінки. Її мама напевно розуміла, чим ми будемо тут займатися. Вона навмисно пішла прогулятися Києвом, «попрощатися зі своїм дитинством», як вона сказала.
А ми ніжилися на дивані до шостої вечора. А потім у двері постукав той самий голопузий сусід. Повідомив, що Миру кличуть до телефону. Довелося вставати і одягатись. І цей диван через півгодини буквально висмикнули з-під нас. Приїхали покупці з вантажниками й забрали його к бісовій мамі. І вже останньої ночі Мира з мамою ночували у своїх знайомих. Наступного ранку ми ще зустрілися на розі Комінтерну й Саксаганського, біля гастроному.
Їхні речі громадилися на пероні, а поруч дзижчала юрба тих, хто проводив. Юрба вихваляла Відень, де емігрантам відразу ж видають на руки кульок з бутербродами й пляшку кока-коли. А ми дивились одне на одного востаннє і мовчали. Між нами виростала стіна. Поміж нами виникала відстань, яку поки що неможливо було побачити очима. Ми звикали до думки, що наші шляхи розходяться. Навіть останній поцілунок видався мені якимось млявим, вимученим. Вона не плакала. Власне, вона б і не мала плакати. Цей від’їзд тягнувся дуже довго, я був залучений до нього як якась корисна ланка. Я бив перед старим поклони, щоб той згодився подати на розлучення, ходив купувати йому одяг. Коротше кажучи, моя місія давно змінилася й добігла кінця. А цілувала й кохала мене Мира останні кілька місяців найрадше за інерцією. А може, хотіла віддячити. Хто його знає. Тепер я точно знаю, що в житті немає нічого вічного. І кохання має своє завершення, і пристрасть.
У кімнату заходить Давид Ісаакович.
— А, ти вже тут? — У його руках кульок з продуктами. На його ногах — хатні капці.
— Сусід поцупив ваші коричневі туфлі й ходить у них по квартирі! — нашіптую я на сусіда.
— Чому
