Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний
Нігтями під струменями води він зішкрібає з тіла чорнобильський бруд.
Приміщення наповняється паром, теплом…
У світлій футболці, м’яких вельветових джинсах, кросівках — Сергій виходить у прохолодний, затінений хол гуртожитку. Зіштовхується з приятелем.
ПРИЯТЕЛЬ: Привіт! Ну, де влітку був? Я тільки з моря, класно відпочив. А ти?
СЕРГІЙ: В Чорнобилі…
ПРИЯТЕЛЬ (затинається): Н-н-ну… Ти ж тепер не помреш? Я маю на увазі, протягом року…
СЕРГІЙ: Я? Помру?
Виходить на вулицю.
Зелена травичка газону… Чисте прозоре повітря… Шкіру зігріває ласкаве сонечко…
Сергій вдихає на повні груди. Вперше за довгий-довгий-довгий час.
І під футболкою, на якій вітрильний корабель, вимальовуються м'язи. Легені наповнюються чистим повітрям. Ніжно пестить шкіру сонечко…
Сергій завмирає, розкинувши руки в сторони…
«Гомеостаз» — повна гармонія того, що всередині людини, і того, що зовні. Сяюча, невагома, легка оболонка — у цю мить не роз’єднує, а об’єднує людину і середовище, в якому вона існує…
Сергій у телефонній будці — вертикальній скляній коробці (втім, скло в ній давно вибите) — набирає номер, заглядаючи в папірець.
Слухавку піднімає Оксана.
ОКСАНА: Алло.
ГОЛОС СЕРГІЯ З ТРУБКИ: Привіт. Це я.
ОКСАНА: Здра…
У слухавці — шум, удар — тиша…
ОКСАНА: Сергій! Серьожа? Де ти? Що з тобою? Серьож!
Телефонна будка порожня.
Шнур тягнеться вниз — до слухавки, затиснутої в руці Сергія. Сам він — ще нижче… Поруч проходить пенсіонер — акуратний, у багато раз праній сорочці в дрібну червоно-зелену клітинку, з орденськими колодками. Дивиться з осудом на лежачого Сергія.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС З ТРУБКИ: Серьожа! Серьожа! Де ти є?! Серьож!
Пенсіонер не витримує, дріботливо підбігає і намагається взяти слухавку. Рука Сергія не відпускає, трима її залізно… Пенсіонер присідає, не дістає до слухавки. Стає навкарачки, як собака.
ПЕНСІОНЕР (в трубку): Як тільки ви можете з такою п’янню водитись! Ще ж, мабуть, і порядочною себе щитає! Он путні люди подвиги роблять — у космос літають, Чорнобиль тушать! А тут п’яні всякої розвелось…
ТРУБКА: Пі-пі-пі…
Оксана тихо, повільно кладе слухавку…
…і телефон тут же б’є пронизливим дзвінком! Вона підхоплює її…
ГОЛОС П’ЄРА ЕЛМСА (з акцентом): Привіт. Це я.
ОКСАНА (механічно): Здрастуйте.
І не кладе трубку…
…За кілька тижнів до цього перший іноземний кореспондент, П’єр Елмс, був допущений в зону.
Дощовим ранком Елмс сідає у вертоліт на аеродромі. Позаду — троє супроводжуючих. Усі вдягають респіратори на обличчя, шоломи на голови, поправляють дозиметри… Вертоліт злітає.
П’ЄР ЕЛМС: Так ми точно в Чорнобиль летимо? (гарячково клацає двома кнопками переговорного пристрою) Нас точно вже не завернуть більш? Sure?[31]
СУПРОВОДЖУЮЧИЙ (втомлено дивиться за борт): Sure-sure…
Туман поступово розсіюється.
Під вертольотом — красива різнобарвна рівнина, широкі зелені долини річок, що течуть піщаними берегами… Соснові ліси, березові гаї — в блакитних прожилках струмків, проток, річечок, що віддзеркалюють на сонці… Під вертольотом пролітає табун гусей. Яка тут красива земля…
…Польовий аеродром на околиці Чорнобиля: стоять кілька вертольотів, десяток військових наметів, вагончик. Вертоліт приземляється. Двоє супроводжуючих зразу простують до вагончика.
З його порогу начальник цього «аеропорту» вже відчайдушно махає руками — «Забери, забери його звідціля!»
СУПРОВОДЖУЮЧИЙ: Гм… Ми покажемо вам поки що місто Чорнобиль. Це поряд.
П’ЄР ЕЛМС: А АЕС? Мені ж обіцяли АЕС!
СУПРОВОДЖУЮЧИЙ (з притиском): Спочатку — ми покажемо
