Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний
В коморі — складі пересильного пункту — запилене повітря пронизують тоненькі промінчики з дірочок у даху. Гора речових мішків кольору хакі висотою мало не під самий дах бараку. «Апофеоз війни»[30]…
Сергій, вже в злежаних джинсах і картатій сорочці, широко розмахується — і з усієї сили жбурить заплічний мішок зі своїм армійським обмундируванням! Темно-зелена торбина з лямками, обертаючись, перелітає за хребет гори…
…і над Монбланом речмішків у промінчиках сонячного світла кружляє-в’ється, плавно опускаючись, перо сойки.
Чорно-біло-смугасте, з небесною блакитинкою…
…У своїй кімнаті Сергій відкриває валізу із сірої фанери. В ній — дозиметричний прилад: світлий, вразливий, лабораторний, із білим пластиковим зондом.
— Для початку — фон на вулиці…
Йде до вікна своєї кімнати. Тримає зонд на підвіконні, дивиться на шкалу приладу… Очі лізуть на лоба!
— Фон 0,3 мілірентгени на годину?! Як у таборі?? Тут, за п’ятсот кілометрів від АЕС?! Не може бути!
…На вулиці перехожий зупиняється і дивиться, задерши голову, на вікно першого поверху, на вражене обличчя Сергія, який робить замір радіаційного фону…
Сергій відходить від вікна…
— Не може бути! Тут — цього не може бути!
Заміряє фон у кімнаті… Стрілка на шкалі приладу показує те ж саме.
Сергій уважно оглядає прилад… Все наче справне. Оглядає пластиковий зонд… На білому пластику — ледь-ледь-ледь помітний бруд, якісь розводи. Бере зі столу паперову серветку; плюнувши на неї, ретельно відтирає пластик. Ще одна серветка…
Міряє знову фон у кімнаті… Нормальний.
Вологі серветки — на них тепер перейшли ті мікрокількості радіоактивної речовини з якогось зразка, у який колись необережно ткнули зондом, — летять у пластиковий темний пакет для сміття в кутку.
СЕРГІЙ (міряє свій робочий чорнобильський блокнот — і світліє обличчям): Трохи вище фону, але нічого, нормально! А офіцерську сумку точно доведеться таки викинути… (опускає зонд всередину сумки; здивовано) Нормальний рівень! Ледь вище фону! (зонд — біля зовнішньої шкіри сумки — гладкої, блискучої) Теж майже нічого… (тепер наплічний ремінь сумки, його м'яка внутрішня сторона, затерта й заяложена посередині) Об плече терлось… Ну, тут побільше — але все одно це дрібниці. А годинник? — фон… Книга? (прикладає зонд до книги, обгорненої в газету) Фон. (рухає до корінця книги, замацаного руками) Кілька нормальних фонів… (знімає газетну обкладинку, викидає її в чорний кульок для сміття; оглядається навколо) От і все. Ну, ще контрольний замір фону зовні… (йде до вікна, кладе зонд на підвіконня)
…Перед вікном — величезна юрба, в її центрі — перший перехожий, він нервово жестикулює, показуючи на вікно…
…в якому з’являється Сергій з приладом і зондом.
ЮРБА (хором): Викиди? З Чорнобиля?
СЕРГІЙ: Так точно! (і викидає чорний кульок — той летить по довгій дузі на купу сміття; широко, радісно повідомляє) Я з Чорнобиля повернувся!
Юрба щезає вмить.
Сергій зручно вмощується у віконному прорізі і запалює цигарку.
Курить, ні про що не думаючи… Спостерігає за звивинами диму, який, в’ючись, плине і розчиняється у прозорому повітрі…
Відстрілює недопалок по довгій дузі — на купу сміття. Туди ж летить услід вся пачка, з неї на льоту сипляться цигарки… У сміття.
У «санблоці» Сергій відкриває кран.
З крану — якісь плювки, огидно-іржава рідина, хрипи, трубний кашель…
І, нарешті, поступово, все прозоріша й прозоріша — чиста, нормальна — ВОДА…
Двері з табличкою — біла емаль, сині букви: Душевая комната.
Всередині — крихітне приміщення. Стеля й стіни — темні, відволожені, наче закопчені, тьмяна лампочка під ковпаком в кутку. Плитка на стінах, колись біла, стала жовтуватою; на підлозі вона червона й щербата. Скрізь розводи цвілі: світлої — на темному, темної — на світлому.
На сирітському алюмінієвому гачку — прозорий кульок з чистим одягом, милом, білим рушником.
Сергій знімає годинник, на зап’ясті — біла незагоріла смужка.
Включає воду, бере мило… Щось шукає
