Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний

гарненькі офіціантки, — чорнобильці. Під два метри.

Дзвеніли медалями. Вони для президій урочистих

зборів годящі, але не для ліжка.»

Сергій спить на запраній сірій убогій подушці.

Такі ж убогі простирадла, все інше. Обшарпані металеві ліжка з бильцями.

Коло ліжка — новий лікар: у білому халаті, нижче середнього зросту, пухлуватий, лисуватий, кучерики темного волосся.

ЛІКАР (дбайливо схиляється): Ви які ліки любите?

СЕРГІЙ (обурено): Я не люблю ліків! І не колюсь… Не нюхаю клею й дихлофосу! Я не наркоман і не алкоголік! І взагалі майже не п’ю!

ЛІКАР (записує; заспокоює): Ви не нервуйте… Тут буде кому вас колоти. І пити ви в нас будете. Що пропишемо. Ми вас поставимо на ноги… На що скаржитесь?

СЕРГІЙ: Я? Ні на що. (насторожено озирається навколо; на ліжках поряд — іще кілька чоловік)

ЛІКАР: Ну, я хотів сказати — вас щось турбує?

СЕРГІЙ: Так… Де я?

ЛІКАР: Ну, це вже щось… (записує до картки; каже, наче дитині) Це — лікувальний — заклад…

СЕРГІЙ (насторожено): А де… гмм… міліціонер? (заглядає лікарю за спину)

ЛІКАР (з гідністю): Ви — у спеціалізованому науково-лікувальному закладі! У нас — найновіше устаткування та найпотужніші препарати!

СЕРГІЙ: Оце попався! Краще б вже міліція..

ЛІКАР (приводить його до тями): Що у вас болить?

СЕРГІЙ: Зуби… (знов засинає)

До дверей палати зазирає Котко.

Лікар миттю відвертає від нього голову.

КОТКО: О-о, лікарю, ви тут! (лікар зціплює зуби) Я вас по всьому корпусу шукаю… А ви в моїй палаті!

ЛІКАР (стогне, як від зубного болю): О-о-о…

Сергій від стогону просинається, стурбовано дивиться на лікаря.

ЛІКАР (до Сергія, по-діловому): Зубний біль який? (Сергій нерозуміюче дивиться на лікаря) Ну, стріляє, коле, ниє? Періодично — чи постійно?

КОТКО (наблизився до лікаря, пошепки): Лікарю, скажіть… Тільки чесно. Невже я… помру?!

ЛІКАР: Звичайно! Як і всі!

КОТКО: А може, якось вирішимо це питання?

ЛІКАР: О-о-о…

СЕРГІЙ: Ниє. Постійно.

ЛІКАР (зраділо записує): А який?

СЕРГІЙ (здивовано): Всі зуби ниють…

ЛІКАР: Усі?! (шпателем соковито обстукує зуби) Боляче?

СЕРГІЙ: Ні.

ЛІКАР (записує): Наче всі в порядку. Може, гайморит? Треба знімок зробити… Флюорографія нічого не покаже… Рентгену не боїшся?

СЕРГІЙ: Рентген туди — рентген сюди…

Рентгенкабінет.

ОГРЯДНА ТІТКА-РЕНТГЕНОЛОГ: Ну, одягай ось це, синок… (обв’язує Сергієві навколо пояса щось на зразок масивної спідниці: два клейончатих фартухи — один спереду один ззаду, — в їх цупку матерію зашиті важкі пластини свинцю. Сергій починає хихотіти) Ти ж іще молодий… Сідай. Навіщо вам молодим це зайве опромінення… (одягає йому на груди й спину таку ж саму захисну конструкцію. Зав’язує вузол на плечі… Сергій пирскає) Ти шо, дурнуватий? Лоскоти боїшся?

СЕРГІЙ (вже нестримно регоче): Мені… СМІШНО…

ТІТКА-РЕНТГЕНОЛОГ: Та шо тут смішного?! У рентгенкабінеті ще ніхто в мене з сміху не заходився!

СЕРГІЙ. А мені… смішно…

Дверцята кабінки рентгенівського апарату зачиняються.

ТІТКА-РЕНТГЕНОЛОГ (командує з-за пульту, що стоїть у кутку за свинцевою перегородкою): Та перестань сміятись, ну! Я знімок не можу зробити. Перестань! Замри! Затримайте подих… Не дихайте!.. Та замри!

…Сергій скидає захисні фартухи на дерев’яну кушетку — в них глухо гримить свинець… Приблизно як у «кольчуги», яку Сергій недавно знімав з себе після роботи на даху…