Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний
Йде до вікна, відчиня його. Береться за віник, йде через коридор у «санблок» — намочити віник в брудній раковині умивальника.
Відкриває кран…
— Чорт забирай!
Нема води. Іржавий порожній виючий звук.
— Рр-р-рота-а-а — па-а-аадйом!
Сергій відкриває очі.
Годинник — до очей…
6.00.
Напружує волю — вставати…
…і раптом згадує — ВІН ВЖЕ НЕ В ТАБОРІ! І найсолодша посмішка спурхує на його обличчя!
Він лежить в одязі — все в тій же м’ятій картатій сорочці — на газетах, простелених на голому матраці Матрац — на підлозі, на підкладених газетах. На голій сітці ліжка поряд — стос чистої постільної білизни.
Під головою Сергія замість наволочки — теж лежить газета. Великий жирний заголовок — «ГЕРОЇ ЧОРНОБИЛЯ».
У «санблоці» Сергій крутить кран. Води нема. Лайнувшись, він робить «сухе умивання» — протирає очі.
Витягає з своєї дорожньої сумки чималий мішок захисного кольору.
Висипає з нього на темний полірований стіл…
…величезну купу білих прямокутників-листів.
Сортує їх — так само методично, як у Ленкімнаті папери на дози…
Море листів… Перетворюється у безліч стосів, стосиків й окремих листів… Нарешті — у кілька великих впорядкованих купок.
Вкладає крайній стос в польову офіцерську сумку. Кладе туди ж респіратор.
На виході ляскає себе по лобу — і викладає респіратор.
Йде рідним містом. Вирізняється із юрби своєю нетутешністю — цим схожий на корінного чорнобильця, що він його бачив колись на вулиці його рідного Чорнобиля. Цивільний одяг на ньому сидить, як чужий. Коротке вигоріле волосся, міцна засмага обличчя і кистей жилавих рук… Роззирається навкруг, як наче він вперше в цьому місті. Рука звично лежить на ремені польової сумки на боці.
Сергій розносить листи містом. Миготять вулиці, будинки, під’їзди…
Старі будови центру, одноповерховий «приватний сектор», новобудови — обшкрябані під’їзди, загиджені ліфти…
Кнопки найрізноманітніших дзвоників…
Відчиняються двері. За ними — обличчя людей, найдорожчих для розвідників, які зараз у БРДМах їдуть зоною в Чорнобилі…
…І звучать, звучать знайомі нам голоси з листів — «Дорога Люда! Дорогі тато і мама! Дорогі… Дорогі…» З листів, що дійшли-таки з Чорнобиля до цих найрідніших людей… Дійшли — бо їх донесли.
У «сан-блоці» ввечері Сергій відкриває кран…
Шипіння… Зразу стиха. Наче відходить душа умираючої води.
Не роздягаючись, Сергій падає спати — на матрац, застелений газетами «ГЕРОЇ ЧОРНОБИЛЯ».
Сергій пробує кран. Води нема. Робить ранкове умивання — вимушено сухе. Кладе в сумку останню теку листів. Перед дверима зупиняється, зосереджено згадує — не забув чогось? Бере зі столу за респіратор…
Радісно чортихнувшись, залишає його на місці.
…Два кавуни-велетні на столі.
Стіл — у центрі казарми, заповненої чоловіками. Це пересильний пункт; через нього пролягає дорога в Чорнобиль — і дорога з Чорнобиля: назад, додому.
Біля столу — повнокровний, міцний чолов’яга, схожий на сільського вчителя, що позбувся на якийсь час необхідності виглядати строго.
ПЕРШИЙ: Мужики, налітай! У кого ніж є великий?
ДРУГИЙ (з жалем): Та тобі ж самому нічо зараз не лишиться!
ПЕРШИЙ: їсти кавун самому?!
ТРЕТІЙ (сміється): Для цього діла потрібна кумпанія… Це як випити.
ДРУГИЙ: А чому кавунів два?
ПЕРШИЙ: Та хіба ж одним наїсися?
Чоловіки юрмляться коло столу — у розстебнутій формі, голі до пояса, у чоботях і босі, хтось ще в цивільному, хтось із засмаглим у Чорнобилі обличчям, а якийсь городянин ще зовсім блідий, — уминають за обидва вуха кавуни…
Червона, бризкаюча життєвим соком м’якоть спілого кавуна…
Голий до пояса Сергій з
