Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Роджер відповів, що не заперечує, аби інші повернулися додому. Але він залишиться в Путумайо, оскільки наперед укладений план їхнього розслідування передбачає обстеження ще кількох станцій. Він хоче, щоб його звіт був детальним і добре задокументованим, аби він справив більший ефект. Він нагадав їм, що всі ці злочини були скоєні в надрах компанії британської, в директораті якої присутні найреспектабельніші представники англійського ділового світу й що акціонери Перуанської Амазонської компанії наповнюють собі кишені результатами тієї діяльності, яка відбувається тут. Треба покласти край цьому скандалу й покарати винних. Щоб досягти цієї мети, його звіт має бути вичерпним і безапеляційним. Його аргументи переконали інших, зокрема й деморалізованого Сеймура Белла.
Щоб струсити з себе враження, яке справив на них той заклад між Фіделем Веларде й Альфредо Монтом, вони вирішили присвятити один день відпочинку. Наступного ранку замість шукати нових зустрічей та свідчень вони пішли скупатися в річці. Провели багато годин, полюючи сачками на метеликів, тоді як ботанік Волтер Фолк блукав лісом у пошуках орхідей. Метеликів і орхідей було в цій місцевості не менше, аніж москітів та кажанів, які налітали вночі й під час своїх безмовних польотів кусали собак, курей і коней на станції, іноді заражаючи їх сказом, що примушувало людей вбивати їх і спалювати, щоб уникнути епідемії.
Кейсмент та його товариші були зачаровані розмаїттям, розмірами й красою метеликів, що літали понад берегами. Вони були тут усіляких форм і кольорів, і граційні помахи їхніх крил та плями світла, які вони утворювали, коли сідали на листок або рослину, здавалося, осявали повітря ознаками делікатної краси, маскуючи ту моральну гидь, яку члени Комісії відкривали тут на кожному кроці, так ніби на цій нещасній землі не було дна для лиха, жадібності й болю.
Волтер Фолк був здивований кількістю орхідей, які звисали з великих дерев, їхніми витонченими й надзвичайно гарними кольорами, що прикрашали своїм сяйвом їхні обриси. Він їх не зрізав і не дозволяв зрізати товаришам. Він милувався ними протягом тривалого часу, роздивлявся їх крізь збільшувальне скло, робив записи про їхні особливості й фотографував їх.
На станції «Оксиденте» Кейсмент дістав досить повне уявлення про ту систему, яка приводила в дію Перуанську Амазонську компанію. Можливо, на самому початку її діяльності існувала певна угода, укладена між каучукопромисловцями та племенами. Але то була вже історія, тепер тубільці більше не хотіли йти в сельву й добувати каучук. Тому начальники станцій та їхні «хлопці» стали здійснювати «набіги». Аборигенам не давали заробітну плату, вони ніколи не бачили жодного сентаво. Вони одержували зі складу тільки знаряддя для добування каучуку — ножі для того, щоб робити надрізи на деревах, бляшанки для збирання соку, кошики для листя та для шматків каучуку, — а крім того, об’єкти домашнього користування, такі як зерно, мотузки, лампи та деякі харчові продукти. Ціни визначалися Компанією в такий спосіб, що абориген завжди залишався в боргу й протягом решти свого життя працював для того, щоб поменшити свій борг. Позаяк місцеві начальники не одержували платню, а лише комісійні з каучуку, який вони зібрали на своїй станції, то їхні вимоги добути якнайбільше каучукового соку були невблаганними. Кожен збирач ішов у сельву на два тижні, залишаючи свою дружину та дітей у ролі заручників. Начальники та «розумники» розпоряджалися заручниками, як хотіли, використовуючи їх для своєї домашньої роботи та своїх сексуальних апетитів. Кожен із них мав справжній гарем — багато дівчаток, які ще не досягли статевої зрілості, що ними вони обмінювалися, як їм заманеться, хоч іноді з ревнощів залагоджували стосунки кулями та ножами. Через кожні два тижні збирачі поверталися на станцію і приносили каучук. Його зважували на шахрайських вагах. Якщо на кінець трьох місяців збирач приносив менше тридцяти кілограмів, його карали — запихали в «кобилу», шмагали, відтинали йому вуха та ніздрі, а в крайніх випадках катували й убивали дружину та дітей і самого збирача. Їхні трупи не закопували в землю, а відтягували в ліс, щоб їх там пожерли дикі звірі. Один раз на три місяці вітрильники та пароплави Компанії приїздили по каучук, який тим часом обкурювали, мили й притрушували тальком. Кораблі іноді перевозили свій вантаж із Путумайо до Іквітоса, а в інших випадках прямо в Манаус, щоб звідти транспортувати його до Європи та Сполучених Штатів.
Роджер Кейсмент з’ясував, що багато «розумників» не виконували ніякої продуктивної праці. Вони були тими людьми, які вкидали аборигенів до в’язниць, катували їх і визискували. Вони з ранку до вечора валялися на землі, курили, пили, розважалися, ганяли м’яча, розповідали анекдоти або віддавали накази. На аборигенів вони навалювали всю роботу: будувати оселі, лагодити дахи, зіпсовані зливою, поновлювати стежку, яка спускалася до пристані, мити, чистити, вантажити, готувати їжу, а протягом того короткого часу, який їм залишався, обробляти свої поля, без яких вони не мали б чого їсти.
Роджер розумів, у якому стані духу перебували його товариші. Якщо навіть для нього, який прожив двадцять років у Африці й, здавалося, бачив там усе, те, що тут відбувалося, здавалося страхітливим і неможливим, напружувало йому нерви до крайньої межі, на якісь хвилини вкидало його у стан цілковитої знемоги, то як могли сприймати таку дійсність ті, хто більшу частину свого життя прожив у цивілізованому світі, вірячи в те, що й решта Землі є такою, де існує суспільство, що має закони, церкви, поліцію, звичаї та мораль, які не дозволяють людським створінням поводитися, як дикі звірі й люті хижаки.
Роджер хотів продовжити свою роботу в Путумайо для того, щоб зробити свій звіт якомога повнішим, але причина була не тільки в