Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
І Перуанська Амазонська компанія — це компанія британська! В її директораті присутні такі особи, широко відомі в усьому світі комерції та Сіті, як сер Джон Лістер-Ке, барон Суза-Дейро, Джон Рассел Ґабінз і Генрі М. Рід. Що скажуть ці компаньйони Хуліо Арани, коли прочитають звіт, переданий уряду, що фірма, якій вони надали легітимності своїми іменами та своїми грішми, практикує рабство, набирає збирачів каучуку та працівників обслуги за допомогою «набігів», які здійснюють озброєні бандити, що хапають тубільних чоловіків, жінок і дітей і перекидають їх на каучукові плантації, де визискують нещадно, катуючи у спеціально виготовлених знаряддях тортур, тавруючи вогнем і ножем і шмагаючи їх до цілковитої втрати крові, якщо вони не приноситимуть щонайменше тридцять кілограмів каучуку кожні три місяці. Роджер відвідав офісні зали Перуанської Амазонської компанії в Солсбері-Гаус, у фінансовому центрі Лондона, розкішне приміщення з пейзажем Гейнсборо на стінах, секретарки в уніформі, з підлогами, які були застелені килимами, з обтягнутими шкірою канапами для відвідувачів і цілим роєм клерків у смугастих штанях, чорних сурдутах, у сорочках із високими, білими, як сніг, комірцями і в краватках, застебнутих на блискучу пряжку, що складали та переносили з кімнати в кімнату рахунки, надсилали й одержували телеграми, продавали й купували партії притрушеного тальком каучуку в усіх промислових містах Європи. А тим часом на іншому кінці світу, в Путумайо, потроху вимирали такі племена людей, як вітото, окайни, муйнани, нонуї, андоки, ресіґаро та бора, й ніхто навіть пальцем не хотів ворухнути, щоб змінити цей стан речей.
— Чому ці аборигени не спробують повстати? — запитав під час вечері ботанік Волтер Фолк. І додав: — Правда, вони не мають вогнепальної зброї. Але їх багато, і хоч деякі неминуче загинуть, але вони змогли б подолати своїх катів завдяки своїй кількості.
Роджер відповів йому, що це не так просто. Люди не повстають із таких причин, конголезці в Африці також не повставали. Такі спалахи бунту бували лише як окремі епізодичні винятки, то були, власне, акти самогубства окремих індивідів або маленьких груп. Бо коли система визиску стає такою неймовірно жорстокою, вона руйнує дух людей ще до того, як руйнує їхні тіла. Насильство, жертвою якого вони стають, знищує волю до опору, знищує інстинкт виживання, перетворює аборигенів на автомати, паралізовані розгубленістю й терором. Багато з них не розуміють, що з ними відбувається, вони сприймають це не як лихо, що спостигло окремих і конкретних людей, а як міфічний катаклізм, як прокляття богів, божественну кару, від якої нема рятунку.
Хоч навіть тут, у Путумайо, Роджер відкрив у документах, які стосувалися Амазонії й які він переглядав, що кілька років тому була спроба повстання на станції «Абіссінія», де працювали люди з племені бора. На цю тему ніхто не хотів говорити. Усі барбадосці уникали її. Тамтешній молодий вождь бора на ім’я Катенере якось уночі, підтриманий групою людей зі свого племені, викрав гвинтівки своїх начальників та «розумників», убив Бартоломео Сумаету (родича Пабло Сумаети), який п’яним зґвалтував його дружину, й зник у лісі. Компанія призначила ціну за його голову. Кілька експедицій було відправлено на його пошук. Протягом приблизно двох років його не могли спіймати. Зрештою загін переслідувачів, який туди привів індіанець-зрадник, оточив хатину, де перебував Катенере з дружиною. Вождь зумів утекти, але його дружину схопили. Начальник Васкес тепер зґвалтував її сам, прилюдно, й посадив у колодки, не даючи ні їсти, ні пити. Він тримав її там кілька днів, час від часу наказуючи шмагати. Нарешті, якось уночі, вождь з’явився. Він, безперечно, спостерігав із лісу, як катували його дружину. Він перетнув галявину, викинув карабін, який тримав у руках, і став навколішки у смиренній позі біля «кобили», де помирала або вже й померла його дружина. Васкес крикнув «розумникам», щоб вони не стріляли в нього. Він сам виколупав очі Катенере дротом. Потім спалив його живцем разом із дружиною перед аборигенами з навколишньої місцевості, яких зігнали дивитися на страту. Чи й справді все відбувалося саме так? Чи, можливо, ця історія мала більш романтичний кінець, але його умисне змінили, щоб наблизити розповідь до тієї жорстокості, яка панує в цьому жаркому кліматі. Але принаймні тут залишився символ і приклад: тубілець збунтувався, покарав свого мучителя й помер, як герой.
Щойно розвиднілося, як Роджер покинув дім, у якому його оселили, і спустився по крутосхилу до річки. Він скупався, голий, після того як знайшов невеличку лагуну, в якій він міг чинити опір течії. Прохолодна вода подіяла на нього, як масаж. Коли він одягся, то почув себе свіжим і втішеним. Повернувшись до «Чоррери», звернув убік, щоб пройти через сектор, де стояли хатини племені вітото. Їхні оселі, розкидані між посівами юкки, маїсу й платановими гаями, були круглі, з дерев’яними перегородками, що закріплювалися ліанами, й були накриті листям пальми яріна, що спускалося до самої землі. Він побачив худих, як скелети, жінок із дітьми на руках — жодна не відповіла на його кивки привітань, — але не побачив жодного чоловіка. Коли він повернувся до своєї оселі, жінка-аборигенка складала в його спальні одяг, який він дав їй випрати в день свого приїзду. Коли він запитав у жінки — молодої, із зеленими та синіми смугами на обличчі, скільки він заборгував їй за її роботу, вона подивилася на нього, нічого не зрозумівши. Тоді він попросив запитати, скільки він має їй заплатити, Фредеріка Бішопа. Той запитав її про це мовою вітото, але жінка, схоже, знову нічого не зрозуміла.
— Ви нічого їй не винні, — сказав Бішоп. — Тут гроші не ходять. Крім того, це жінка начальника «Чоррери», Віктора Маседо.
— Скільки він їх має?
— Тепер п’ятеро, — пояснив йому барбадосець. — Коли я тут працював, то в нього було щонайменше шість. Він міняє їх. Так тут роблять усі.
Він засміявся й відпустив жарт, який Роджер Кейсмент не привітав:
— У цьому кліматі жінки псуються дуже швидко. Треба їх постійно міняти, як одяг.
Наступні два тижні, протягом яких вони перебували на «Чоррері», до того часу, коли члени Комісії перебралися до станції «Оксиденте», Роджер Кейсмент запам’ятав як найнапруженіший час їхньої подорожі, заповнений найінтенсивнішою працею. Його улюбленою розвагою було купатися в річці на бродах або під менш бурхливими водоспадами, вирушати на тривалі прогулянки в ліс, робити багато фотознімків, а пізно
