Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Усупереч їхнім побоюванням Філіп Берті Лоренс, Сифорд Грінвіч і Стенлі Сілі не злякалися ані Комісії в її повному складі, ані присутності Хуана Тісона. Вони підтвердили все, що розповідали Роджерові Кейсменту, й навіть доповнили свої свідчення, відкривши нові факти пролиття крові та зловживань. Іноді під час таких допитів Роджер бачив, як хтось із членів Комісії блідне, наче ось-ось знепритомніє.
Хуан Тісон залишався німим, сидячи позаду них і не розтуляючи рота. Він робив якісь нотатки до маленького записника. У перші дні, відразу після допитів, він робив спроби підійти до тих, кого розпитували, й піддати сумніву свідчення, що стосувалися тортур, убивств і калічення. Але починаючи від третього чи четвертого дня з ним відбулася переміна. Він залишався мовчазним, коли сідали за стіл, ледве доторкався до їжі й відповідав односкладовими словами, коли до нього намагалися заговорити. На п'ятий день, коли вони прийшли щось перекусити до вечері, він вибухнув. З очима, налитими кров’ю, звернувся до всіх присутніх:
— Це виходить за межі всього того, що я міг собі уявити. Присягаюся вам душею своєї святої матері, своєю дружиною та своїми дітьми, всім найдорожчим для мене у світі, що все це стало для мене цілковитою несподіванкою. Я відчуваю не менший жах, аніж ви. Я захворів від того, що ми чуємо. Можливо, є й перебільшення у свідченнях цих барбадосців, які хочуть догодити вам. Але навіть у такому разі не випадає сумніватися в тому, що тут були скоєні жахливі злочини, злочини, які не можна терпіти, які мають бути викриті й покарані. Присягаюся вам, що…
Голос йому урвався, й він став шукати стілець, на який міг би сісти. Протягом тривалого часу сидів з опущеною головою, з келихом у руці. Він пробелькотів, що Хуліо Арана не міг навіть підозрювати, що тут відбувається, не мали про це жодного уявлення і його головні співпрацівники в Іквітосі, Манаусі або в Лондоні. Він буде першим, хто вимагатиме, щоб усе це було виправлене. Роджер, вражений першою частиною його промови, подумав, що відтепер Тісон, либонь, стане набагато стриманішим. І що будучи насамперед людиною, він не може не подумати про своє становище, про свою родину і своє майбутнє. Та хай там як, а починаючи від того дня Хуан Тісон, здавалося, перестав бути високим чиновником Перуанської Амазонської компанії й перетворився на ще одного члена Комісії. Він співпрацював із ними зі щирим бажанням і часто знаходив для них нові дані. І весь час нагадував їм, щоб вони дотримувалися заходів обережності. Він сам до всього ставився з великою осторогою, погляд, яким він оглядав околиці, завжди був наповнений недовірою. З огляду на те, що тут відбувалося, життя кожного з них було в небезпеці, а надто життя генерального консула. Він перебував у стані постійної напруги. Боявся, що барбадосці можуть розповісти Вікторові Маседо про те, в чому вони призналися йому. Якби вони це зробили, то не можна було відкидати можливість, що цей суб’єкт, перш ніж його притягнуть до суду або передадуть поліції, влаштує на них засідку, а потім скаже, що вони загинули від рук дикунів.
Ситуація круто змінилася якось уранці, коли Роджер Кейсмент почув, що хтось стукає в його двері. Було ще поночі. Він пішов відчинити й у проймі дверей побачив силует, який не був силуетом Фредеріка Бішопа. То був Донел Френсис, барбадосець, який запевняв, що тут панує нормальний стан речей. Він говорив голосом тихим і переляканим. Він подумав і тепер вирішив розповісти правду. Роджер дозволив йому увійти до свого помешкання. Вони розмовляли, сидячи на підлозі, бо Донел боявся, що коли вони вийдуть на терасу, то їх можуть підслухати.
Він пояснив йому, що брехав від страху перед Віктором Маседо. Той йому пригрозив: якщо він розповість англійцям про те, що тут відбувається, то йому ніколи не вдасться повернутися на Барбадос, а як тільки Комісія звідси від’їде, то він звелить спочатку відтяти йому яйця, а потім прив’язати до дерева, щоб його з’їли лісові мурахи. Роджер його заспокоїв. Він переправить його до Бриджтауна, як і інших барбадосців. Але він не хотів вислуховувати це нове зізнання сам-один. Френсис повинен усе розповісти перед Комісією й перед Тісоном.
Він дав своє свідчення того самого дня в їдальні, де відбувалися їхні робочі сесії. Йому довелося долати великий страх. Очі йому оберталися в орбітах, він кусав свої товсті губи, а іноді не знаходив потрібних слів. Він говорив майже три години. Найдраматичніша хвилина його зізнання настала тоді, коли він розповів, що близько двох місяців тому двох вітото, які послалися на хворобу, щоб виправдатися за недостатню кількість каучуку, який їм пощастило зібрати, Віктор Маседо наказав «хлопцеві» на ім’я Хоакін П’єдра зв’язати їх по руках і ногах, занурити в річку й тримати під водою доти, доки вони захлинуться. Після чого звелів «розумникам» відтягти трупи в ліс, щоб їх там пожерли дикі звірі. Донел запропонував відвести їх до того місця, де досі можна побачити рештки та обгризені кістки тих двох вітото.
28 вересня Кейсмент і члени Комісії покинули «Чорреру» на вітрильнику «Швидкий» Перуанської Амазонської компанії і взяли курс на станцію «Оксиденте». Протягом кількох годин вони підіймалися по річці Іґварапарана, на короткий час зупинялися на збірних пунктах каучуку «Вікторія» та «Найменес», щоб трохи перекусити, лягли спати в тому самому вітрильнику й наступного дня після ще трьох годин плавання причалили до пристані «Оксиденте». Їх зустрів там начальник станції Фідель Веларде зі своїми помічниками Мануелем Торрико, Родріґесом і Акостою. «Усі вони мають обличчя злочинців-утікачів і душогубів», — подумав Роджер Кейсмент. Вони були озброєні пістолетами та карабінами «вінчестер». Безперечно, підкоряючись інструкціям, вони поставилися з вишуканою люб’язністю до тих, котрі щойно прибули. Хуан Тісон знову попросив їх бути обережними. У жодному разі їм не слід розповідати Веларде та його «розумникам» про ті факти, які вони вже розкрили.
«Оксиденте» був меншим табором, ніж «Чоррера», й оточений частоколом паль, загострених угорі, наче списи. Озброєні карабінами «розумники» стояли на варті в проходах.
— Чому ця станція так пильно охороняється? — запитав Роджер у Хуана Тісона. — Вони бояться нападу індіанців?
— Індіанців вони не бояться. Хоч неможливо вгадати, чи якогось дня не з’явиться інший Катенере. Але бояться вони колумбійців, що зазіхають на ці території.
Фідель Веларде мав в «Оксиденте»
