Сон кельта - Маріо Варгас Льоса
Армандо Норманд анітрохи не був схвильований. Дивлячись на нього, як і раніше, пустим і безвиразним поглядом, він обмежився тільки тим, що стенув плечима і сплюнув на підлогу.
— Ви дозволите мені поцікавитися, скількох чоловіків і жінок ви вбили? — несподівано запитав його Роджер.
— Стільки, скільки було треба, — відповів начальник «Матансаса», не змінивши тону й підводячись на ноги. — Пробачте. У мене справи.
Огида, яку Роджер відчував до цього чоловічка, була такою великою, що він вирішив не допитувати його особисто й доручив це завдання членам Комісії. Цей убивця розповість їм лише купу брехні. Він обмежився лише розпитуванням барбадосців і тих «розумників», які погодилися дати свідчення. Він допитував їх уранці й увечері, а протягом решти дня з більшою ретельністю опрацьовував ті відомості, які одержував із тих розмов. Щоранку він спускався до річки, занурювався у воду, робив кілька знімків і потім не припиняв працювати до самої ночі. На своє вузеньке ліжко він падав геть виснажений. Його сон був уривчастим і гарячковим. Він помічав, як худне з кожним днем.
Він був стомлений і пересичений. Як свого часу сталося з ним у певний момент у Конго, він став боятися, що моторошна низка злочинів, насильства та жахіть усякого виду та різновиду, які відкривалися йому щодня, вплине на його психічну рівновагу. Чи здоров’я його духу зможе вчинити опір цим щоденним жахіттям? Його пригнічувала думка про те, що в цивілізованій Англії мало хто повірить у те, що білі та метиси Путумайо можуть доходити до таких дикунських крайнощів у ставленні до людей. Він знову буде звинувачений у перебільшеннях й упередженнях, у тому, що він умисне підсилює трагізм ситуації, щоб надати своєму звіту більшого драматизму. І не тільки жорстоке ставлення до аборигенів утримувало його в стані глибокої пригніченості. А й той факт, що після того, як він бачив, чув і був свідком того, що тут відбувається, він уже ніколи не зможе з оптимізмом подивитися на життя, яким він жив у молодості.
Коли він довідався, що з «Матансаса» відбуває експедиція носіїв, які віднесуть каучук, зібраний за останні три місяці, на станцію «Межиріччя», а звідти в порт Пуерто-Перуано, щоб повантажити його на корабель і відправити за кордон, він повідомив товаришам, що супроводжуватиме її. Комісія могла залишитися тут, щоб завершити інспекцію та опитування. Його друзі були так само виснажені й пригнічені, як і він. Вони розповіли йому, що нахабні манери Армандо Норманда негайно змінилися, коли йому дали знати, що «сеньйор консул» дістав доручення приїхати й розслідувати жорстоке ставлення до аборигенів у Путумайо від самого сера Едварда Ґрея, канцлера Британської імперії, і що вбивці та кати, оскільки вони працюють у британській компанії, можуть бути віддані під суд в Англії. А надто в тому разі, якщо вони мають англійську національність або вдають, ніби її мають, що, схоже, стосується і його. Або їх можуть передати перуанському й колумбійському уряду, щоб вони судили їх тут. Після того як він це почув, Норманд став поводитися перед Комісією смиренно й послужливо. Він заперечував свої злочини й запевняв їх, що відтепер вони не повернуться до помилок минулого: аборигенів добре годуватимуть, лікуватимуть, коли вони захворіють, платитимуть їм за роботу й ставитимуться до них, як до людських створінь. Він поставив афішу посеред майдану, де написав усі ці обіцянки. Та витівка не мала ніякого глузду, бо аборигени, всі неписьменні, не могли нічого прочитати, як і більшість «розумників». Він виставив ту афішу для того, щоб її могли прочитати члени Комісії й ніхто більше.
Перехід пішки через сельву, від «Матансаса» до «Межиріччя», коли він супроводив вісімдесят аборигенів — бора, андуків і муйнанів, — які переносили на плечах каучук, зібраний людьми Армандо Норманда, стане одним із найстрахітливіших спогадів першої подорожі до Перу Роджера Кейсмента. Норманд не взяв на себе командування експедицією, а доручив його Неґретті, одному зі своїх заступників, метисові з домішкою індіанської крові, із золотими зубами, який не переставав длубатися в них паличкою і чий гучний голос примушував тремтіти, підстрибувати і поспішати з обличчями, спотвореними страхом, військо кістяків, покритих ранами, змережаних шрамами, серед яких були жінки й діти, що їм виповнилося лише по кілька років. Неґретті ніс рушницю на плечі, револьвер у кобурі й канчук за поясом. У той день, коли вони вирушили в дорогу, Роджер попросив Неґретті сфотографувати його й той погодився, сміючись. Але усмішка зникла з його обличчя, коли Роджер попередив його, показавши на канчук:
— Коли побачу, що ви шмагаєте аборигенів, я особисто передам вас поліції в Іквітосі.
Вираз обличчя в Неґретті був геть розгублений. Через якусь хвилину він промурмотів:
— Ви наділені якоюсь владою в Компанії?
— Я маю ту владу, якою мене наділив англійський уряд, щоб я міг розслідувати зловживання, які здійснюються в Путумайо. Вам, безперечно, відомо, що Перуанська Амазонська компанія, на яку ви працюєте, є компанією британською, чи не так?
Розгублений Неґретті зрештою відійшов геть. І Кейсмент більше не бачив, щоб він шмагав носіїв, він тільки покрикував на них, щоб вони поквапилися, або обкладав їх лайкою, коли вони ронили на землю шматки каучуку, які несли на плечах або на голові, бо їх змагала втома або вони спотикалися.
Роджер забрав із собою трьох барбадосців, Бішопа, Сілі і Лейна. Дев’ятеро інших із тих, що супроводжували їх, залишилися з Комісією. Кейсмент рекомендував своїм друзям ніколи не розлучатися з цими свідками, бо Норманд та його поплічники могли підкупити або залякати їх, щоб вони відмовилися від своїх свідчень, або навіть убити.
Найтяжчим випробуванням у цій експедиції були не сині м’ясні мухи, які з лютим дзижчанням кружляли над ними, боляче жигаючи їх удень і вночі, й не зливи, які іноді падали їм на голову, намочуючи їх і вкриваючи ґрунт струмками, що переносили багнюку, мертве листя та гілля дерев, і не ті незручні привали, які вони влаштовували вночі, щоб поспати, як дозволить Бог, спочатку з’ївши бляшанку сардин або супу й випивши з термоса кілька ковтків віскі або чаю. Жахливим випробуванням для Роджера, мукою, що наповнювала його каяттям і докорами сумління, було дивитися на голих аборигенів, зігнутих під вагою каучукових «ковбас», яких Неґретті та його «розумники» підганяли криками, дозволяючи їм перепочивати дуже рідко й протягом дуже короткого
