Останній спадок - Андрій Новік
— Хто ви такі?!
У відповідь чоловік, який сидів попереду, махнув рукою, указуючи водієві рушати, і озирнувся через плече.
— Tell him all that is necessary, but no more[79], — погляд спрямовано до чоловіка ліворуч від мене. Вимова була американською, але голос не нагадував мого телефонного незнайомця.
— Пане Кравець, перепрошуємо за таку не надто зручну зустріч. — Здоровань у синіх джинсах і чорній футболці говорив з акцентом. Ось він. Це був той, з ким я спілкувався телефоном. Чисто виголене обличчя, тверді вилиці, чітка лінія брів і тонкі губи створювали образ військовослужбовця, міцною статурою лише підкреслений. Татуювання на правій кисті у вигляді трикутника з вибитою посередині чорно-білою трояндою проглядалося з-під складених на грудях рук. — Проте з огляду на те, що вас розшукують усі кому не лінь, ми визнали це найприйнятнішим варіантом.
— Я розумію англійську, — проскрипів англійською, протинаючи палаючим поглядом чоловіка попереду. Він, як я розумів, був за головного. Автомобіль повільно котився вулицею вниз. — Якщо хочете щось сказати, то кажіть.
Чоловік мовчав, раз по раз роззираючись навкруги з вікна автомобіля. Перекладач спокійно та стримано попросив:
— Дозвольте мені продовжити…
— Де мій син?! — закричав я. — Гавнярі, де мій син?! Куди ви його поділи?! Where is my son?!
Розгублений, я не знав, якою мовою до них звертатись. У голові закипала каша. Це занадто. Спалах в очах — і я хапаю перекладача за комір футболки, аби щосили струснути. Та щойно мої руки торкнулися легкої тканини, бугай праворуч обхопив мою шию й усією вагою шарпнув назад. Дихання перервалося, бо борлак, утискаючись у хребці, перекрив горлянку. Моє обличчя вмить налилося кров’ю, в очах підступно закололо, а вуха пронизав різкий писк. Іще трохи я пручався, б’ючи кулаками по руках супротивника, але, відчуваючи, що борлак ось-ось розчавиться, підніс руки догори, показуючи, що їхня взяла. Коли мій кат послабив смертельні обійми, я почав жадібно заковтувати повітря, дивуючись химерним танцям напівпрозорих плямок в очах. Упевнившись, що я більше не перебиватиму, перекладач заговорив знову:
— Пане Кравець, прошу вас заспокоїтися. Ми не знаємо, де ваш син, бо ми його не викрадали. Проте можемо допомогти його знайти.
Він кивнув чоловікові, що тримав мене, і той повільно відпустив мою шию. Доки я розминав її, до обличчя поволі приливала кров.
— Хто ви такі?
Американець відвів погляд і втупився в дорогу перед собою. Це запитання його аж ніяк не збентежило.
— Скажімо так, — після хвилинної паузи озвався чоловік, — це не надто важливо. Поки що. Усе, що вам треба знати, то це те, що ви вляпались у складну історію та виплутатися з неї зможете лише за нашої допомоги.
— Поясніть, що відбувається.
— У вас непогана англійська, — усміхнувся він, — але вимова трішки кульгає.
Я не відповів. Чоловік вочевидь тягнув час.
— Скажіть, будь ласка, що було в тому кубі?
— Хіба ви не в курсі? — виплюнув я.
— Ні. Про це міг знати лише Ігор Підгірський і відповідно ви, якщо розрізали куб навпіл, що, до речі, було величезною помилкою. То хто ще знає про вміст того виробу?
Голос чоловіка забринів серйозними нотками.
— Капітан поліції Кострубчук. Він допитував мене. — Від згадки про це в мене вмить пересохло в горлі. — Я йому розповів усе, що знав. Потім… потім нічого не пам’ятаю. Це були ви? — Чорт забирай, це мусили бути вони. — Це ви його підіслали?
— Ні, — сухо заперечив американець.
— Тоді хто?
— Ті, хто викрав вашого сина. Їм було потрібно, аби капітан вижив, аби вся ситуація нагадувала втечу, аби капітан урешті подав свої домисли як ключові факти й виставив вас у ще гіршому світлі. Розумієте? Самогубство одного з ваших студентів посеред вашої ж лекції, убивства в селі й автоаварія, у якій ви виживаєте, утеча з-під варти капітана… Невже не розумієте, що все це інсценовано, щоб не залишити вам шляхів для відступу? Тепер ніхто не повірить вам. І не допоможе.
Частина 5
1
13 вересня, 2015 рік
Лука вкотре подивився на свої прив’язані до батареї кінцівки. Хлопчикові заклеїли рот шматком липкого й смердючого скотчу та звеліли сидіти нишком, якщо хоче знову побачити батька. Йому пообіцяли. Лука не знав, навіщо все це й коли завершиться, але йому пообіцяли. А обіцянки пристало виконувати…
Мама.
Хлопчик притулився головою до стіни й беззвучно заплакав. Знову. Одна велика сльозина покотилась обличчям і зупинилася на тонкій лінії скотчу біля рота. Більше видушити з очей не вдалося нічого: вони так почервоніли й пересохли, що, здавалось, ось-ось потріскаються. Одначе та єдина сльоза зробила своє: у місці, де вона торкнулася скотчу, той зволожився й трохи відклеївся. Від збудження малий аж став на коліна й роззирнувся, чи не підглядає хтось. Серце гучно закалатало, а сам хлопчина від скупого проблиску надії аж трохи збадьорився. Нехай зараз немає поряд батька, та й світла, але він мусить щось робити.
У марній спробі звільнитися Лука струсонув батарею, що міцно тримала мотузки. Наполегливі, проте нездалі борсання створювали ілюзію фіналу, кращого за той, що приготували дужі незнайомці. Ураз йому дещо спало на думку, і він, одразу принишкнувши, дуже обережно, як на зв’язаного хлопчика, вкляк на колінах. Напруживши губи й надувши щоки, він спробував витиснути із себе зібрану з усіх куточків рота слину. Щойно та дісталася клейкого скотчу, тиск на губи послабився й рухати ними стало легше. Він іще й ще випорскував слину, аж доки в роті не стало так само сухо, як і в очах. Тоді Лука заходився ворушити щоками, втягуючи та надимаючи їх, а потім напружувати й розслабляти обличчя. Коли вільного місця під скотчем побільшало, хлопчик висунув язик і облизався. Уперше за тривалий час йому повірилось у порятунок. Якщо саме зараз його зв’язали та звеліли поводитися тихо, це означає, що у квартирі — чи будинку — відбувається щось, що може перешкодити втримувати його тут. Лука мусив гукнути, мусив зробити бодай щось, аби дати знак рятівникам, які, може, якраз зараз перебувають за цими дверима.
З грудей із
