Останній спадок - Андрій Новік

2

Малечковичі, Україна. 13 вересня, 2015 рік

— Виходь!

Я вистрибнув з авто на посипану щебенем доріжку й, мимоволі похитнувшись, коли ноги роз’їхалися на нетвердому покритті, завмер. Намагався зорієнтуватися.

Упродовж усієї дороги я дивився на вказівні знаки, тож знав, що, подолавши 13 км на південь від Львова, ми проминули вказівник із позначенням селища Малечковичі. Тут автомобіль проскочив кілька недобудованих будинків, прямуючи до кінця села.

Звуки поглиналися чимось густим та невидимим, мов у найхимерніших снах. Будівля, біля якої ми зупинилися, ховалася за високим цегляним парканом. Понад ним височіли зелені ялиці. Від тихого, проте неочікуваного звуку роботи моторчика я здригнувся: зачинялись автоматизовані ворота.

Усі шестеро чоловіків вийшли з автомобіля, і двоє з них, як і досі, зайняли свої місця з обох боків від мене, продовжуючи психологічно тиснути. Я почувався змушеним робити все, що мені звелять, і в тому мовчазному супроводі рушив до двоповерхового будинку.

— Проходь до вітальні, — махнув рукою в бік протилежної від входу кімнати Ґарланд Г’юз, коли ми переступили поріг.

В очі впадала незавершеність будівельних робіт не тільки на фасаді, а й усередині будинку. У повітрі витали запахи деревини й лаку. Я обережно переступив рівно відрізані довгі дошки й роззирнувся, зауваживши, що де-не-де вже стоять сучасні меблі, сходи ніби ховаються за метровими скляними листами, а двері розсуваються набік, наче в офісних приміщеннях. На першому поверсі розташувалися три кімнати, величезна, з’єднана з вітальнею кухня, та ванна з туалетом. Навпроти вхідних дверей під гострим кутом підіймалися вгору довгі сходи на другий поверх.

Один охоронець (згодом я розгледів на його футболці емблему «Беркут»[80]) — із тих, що сиділи в автомобілі позаду, — залишився стерегти вхідні двері на випадок моєї втечі.

Коли мій погляд ковзнув по дверях однієї з кімнат, за ними вчувся ледь вловний стукіт. Такий тихий, що довелося добряче прислухатись, аби почути його знову. Доступ до дверей перегороджувала дерев’яна конструкція, схожа на неоковирний заляпаний фарбою й тиньком стіл, який майстри, вочевидь, використовували, аби діставати до стелі під час фарбування.

На моїм обличчі виступили краплини поту — чи то від спеки й задухи в будинку, чи то від недоброго передчуття. Там Лука? Рука затремтіла від люті й відчаю водночас. Він там!

— Що за тими дверима? — ревнув я, навіть не озираючись на американців.

Мені не відповіли.

Втрачаючи самоконтроль, я мовчки шарпнувся до дверей, намірюючись, із розгону наскочивши, потрапити до зачиненої кімнати. Та охоронець, що досі стояв біля входу, одним стрибком опинився перед дверима, перешкоджаючи шлях.

— Я чув звідти якийсь звук! — спопеляв я поглядом розгубленого Бойда. — Чому їх зачинено? Там мій син?!

Я розвернувся й упевнено підійшов до американця. Від нього тхнуло дорогими парфумами та гелем для волосся.

— Easy[81], — Ґреґор Бойд підніс руки на рівень грудей, наче заспокоюючи психічно неврівноваженого, — там просто пес. Ми зачинили його в кімнаті, бо сьогодні нам треба тиші. Цей кокер зчиняє неймовірний галас, коли хтось наближається до будинку.

— Ви мене за ідіота маєте? — Я відступив на крок. — Який, у сраку, пес? Там мій син!

— Пане Кравець, — почав знову американець, але я вже мало не біг до дверей.

Ґреґор Бойд, давши мені спокій, махнув охоронцеві відступити. Мені було геть байдуже до нього. Сконцентрувавшись на дверях, я погано розумів, що роблю. Ухопився за ручку й кілька разів шарпнув двері на себе. Нічого. «Благаю, синку, будь там!»

— Ключі! — обернувся я до охоронця, простягаючи до нього руку відкритою долонею догори.

Той знервовано глянув на мене й підійшов упритул. Я чекав, що мене вдарять в обличчя чи знову заламають руки, аби холодно відсторонити від дверей, але охоронець витяг із задньої кишені штанів зв’язку ключів і встромив потрібний у замкову шпарину.

— Луко, я вже тут! — гупав я кулаком по міцних дерев’яних дверях. — Ти чуєш? Тато вже тут!

Коли двері прочинилися, мої ноги самі понесли мене до невеликої освітленої кімнати. Комірчини, у якій майстри тримали матеріали й інструменти: дошки, перфоратори, шліфувальні машинки, молотки, хімічні анкери, листи гартованого скла для огородження й відра тиньку та білої фарби. Ніякого заплаканого хлопчика, що зачекався на свого батька. Замість того до вітальні вибіг, радісно повискуючи, рудий кокер-спаніель із великими відвислими вухами та намордником. Ґреґор Бойд дав знак одному з чоловіків, аби той відніс пса на другий поверх.

— Як я й говорив, — спокійно мовив Бойд, — це лише пес.

3

— Співчуваємо щодо вашого сина, — першим заговорив українською Ґарланд Г’юз. Його акцент був майже невідчутним.

Усі слова, що злітали з уст американця, неначе розпорошувались, і я вловлював лише частину. Ми втрьох — Ґарланд Г’юз, Ґреґор Бойд і я — сиділи у вітальні. Підібгавши ноги під себе, я намагався втриматись у внутрішньому коконі.

Усе, на що я спромігся, то це махнути рукою. Нехай. Нехай ці чоловіки ведуть гру. Усі можливі козирі та джокери саме в їхніх руках.

Ґарланд Г’юз запитально глянув на Бойда, очікуючи на дозвіл вступити в розмову, але той перехопив ініціативу:

— Можеш спершу поїсти й перепочити чи там виспатись. — Американець поставив лікті на коліна, підперши підборіддя кулаками. — Коли заспокоїшся та припиниш шарпатися, ми відверто поговоримо й — обіцяю — усе тобі розповімо. Твоя кімната нагорі, — за мить продовжив він, — там є душ.

— Не треба мені ні душу, ні відпочинку, — відрізав я. — Остогидли всі ці зволікання та загадки. Ви розповісте все негайно.

Чоловіки перезирнулися й на хвильку замислилися. Вивалювати всю історію просто зараз не належало до їхніх планів, але оскільки їм потрібен був саме я (інакше не сидів би тут), один козир у рукаві я таки ховав. Попри неймовірний острах вдавати перед цими людьми сміливість, саме його мусив розігрувати.

— Гаразд, — кивнув американець і повільно підвівся з крісла. Попрямував до сусіднього, добре освітленого панорамним вікном, за яким виднілося закидане інструментами й будівельними матеріалами подвір’я, столика, узяв із нього тонкий ноутбук і підсунув столик ближче до мене. — Якщо ти вимагаєш від нас усієї правди, ми маємо право на аналогічне.

Він кілька разів клацнув по сенсорній панелі та розташував комп’ютер на столику екраном до мого обличчя. Я розгледів фото Максима Підгірського у вечір візиту до мене — у тому самому одязі,