Останній спадок - Андрій Новік

— Телефонує якийсь чоловік і стверджує, буцім знає, що ти тут.

— Хто він такий?

— Не знаю, але він каже: якщо хочеш знати, де твій син і в що ти встряв, мусиш говорити безпосередньо з ним.

Я мовчав, осмислюючи Іринині слова. Широко розплющені очі застигли та якийсь час не кліпали, виявляючи мій безмірний страх проґавити бодай найменшу частку пояснення.

— Не зважай. Це, найбільш імовірно, поліція намагається зловити нас на гачок. Заговоривши, ти викажеш себе, а вони за хвилину будуть під дверима з кайданками напоготів.

Її правда: поліція могла вдатися до будь-чого, аби вивести мене з рівноваги, натиснувши на слабинку. Я задумався, чому той чоловік не зателефонував на мій номер, але згадав, що свій htc розібрав, аби уникнути відстежування.

— Мабуть, так…

Четвертий дзвінок пролунав, коли зі сніданком було покінчено, а в моїх руках тремтіла склянка з гарячим розчином знеболювального порошку. Щойно Ірина потягнулася по телефон, я застережним жестом випростав руку.

— Зажди.

— Чому? — здивувалася вона.

Я вхопив телефон і поглянув на екран — «Невідомий номер».

— Ти ж не збираєшся…

Спершу жінка спокійно дивилася на мене, та за мить уже розмахувала руками, силкуючись відібрати телефон.

— Ти здурів? Віддай телефон! Якщо вони вдеруться сюди, то й мене посадять. Через тебе… через твою дурість!

Мені було начхати. Цей дзвінок міг урятувати сина, і, попри вдячність, яку почував до Ірини, я мусив використати, може, єдину для цього нагоду. Тож я затиснув пальцем зелену піктограму у вигляді телефонної слухавки й потягнув убік.

— Чудово, — після короткої паузи промовив упевнений чоловічий голос. Щось у тому голосі насторожувало.

Я мовчав. Відверто виказувати місце свого перебування — ким би не були ті, хто телефонує, — не збирався. Це давало хоч якісь шанси убезпечити Ірину від арешту. (Жінка тим часом перелякано задкувала до стіни, доки не вперлася в неї спиною.)

— Стрийський парк, — після короткої паузи напрочуд урівноважено промовив голос. Тепер я розумів, що саме з ним було не так — неприємний для вуха ледь вловний акцент, схожий на той, що мала Олівія. — За пам’ятником українському футболу. В інших місцях надто людно… для вас. За дві години.

Чоловік поклав слухавку.

— Що він сказав?!

— Хоче зустрітися.

— Сподіваюся, ти не збираєшся…

Внутрішній голос і далі ховався десь у закамарках свідомості та навідріз відмовлявся виявляти себе. І я вирішив: нехай утраплю в пастку, але дізнаюся, що, чорт забирай, відбувається.

— Біс із ним!

Я пошкутильгав до кімнати, у якій спав (якщо шестигодинне тупе споглядання стелі можна назвати сном) останні дві ночі, і позбирав речі, які могли б знадобитися. Ухопив вимкнений телефон, аркуш із розшифрованими словами, декілька позичених в Ірини гривень і ступив у довгий темний коридор. На виході з квартири стояла Ірина зі схрещеними на грудях руками.

— Позичиш ручку?

— Ти це серйозно? — З голосу жінки відчувалося, що вона не на жарт роздратована.

— Так.

— Навіщо?

— Може, треба буде щось записати, — на мить замислився, що простий олівець міг би згодитися набагато краще, — або проштрикнути комусь шию. Один хрін.

— Даліборе, тебе шукають. — Жінка навмисне наголосила на останньому слові. — Шукають усі й усюди. Ти хочеш попастися? Це може бути пастка.

— Не думаю.

— Звідки така впевненість?

— Не знаю… та це неважливо.

— Ще й як важливо! Твоєму синові важливо. Ти ризикуєш не тільки своїм життям, а і його. Подумай над цим. Що ти йому скажеш, сидячи за ґратами?

— Я заради нього це й роблю! — хрипким гарчанням назовні вихопилася лють. Та лютився я не на людину, що врятувала моє життя, а на себе: смертельно ризикуючи, уперто стояв на своєму. — Невже ти не розумієш, що мені байдуже до себе? І навіть коли мене посадять, це того вартуватиме, коли я знайду сина й знатиму, що він у безпеці. Мені чхати зараз на все, окрім нього!

— Якщо вони дізнаються, що ти був тут, то й мене посадять.

— Ти сама пропонувала допомогу. — Мій сарказм наче ляпасом ударив Ірину.

— Просто я не думала, що до цього дійде. Що хтось дізнається…

— То вибач, що створив тобі купу проблем!

— Ти зараз не мислиш тверезо…

— А хто мислить?! Та й узагалі як тут можна нормально мислити?! Чорт, та я вивертаю себе ізсередини, аби хоч якось заспокоїтись і не думати про найгірше. Щосекунди перед очима постає мертве обличчя мого сина, і, хай як я опираюся, воно повертається знову й знову. Колись я благав небеса, щоби побути ще бодай мить із Катериною, і не хочу навіть припускати, що благатиму про таке щодо Луки.

Ірина мовчала, але її обличчя зм’якло й набуло відчуженого виразу. Мені довелося підійти мало не впритул, аби жінка повернулася думками до темного коридору й поглянула в мої очі.

Ми були схожі, наче дві краплі однієї брудної калюжі: обоє поглинуті розчаруванням, відчаєм і страхом. Страхом із великої літери.

— Я мушу це зробити. Тим паче, що не можу й далі створювати тобі незручності, перебуваючи тут. Обдивися всі закутки квартири, чи не забув я чогось, чи не наслідив. Я не хочу, аби через мене ти втрапила в халепу.

Долонями я міцно обхопив Ірину за плечі, намагаючись хоч якось переконати її у своїй упевненості й трохи підтримати. Вона лише кивнула, змирившись.

— У будь-якому разі телефонуй мені, — мовила на прощання, — що б там не сталося. Гаразд?

Тепер кивнув я, а потім щиро, з безмежною вдячністю обійняв жінку. Раптом помітивши на кухонному столі тупого олівця, я одним скоком опинився біля нього, ухопив його та вилетів із квартири.

10

13 вересня, 2015 рік

Темна замкнена кімната здавалася в’язницею. Вузьке ліжко замість відламаної ніжки стояло на двох цеглинах. Хлопчик гадав, а чи не гримнеться воно, якщо на нього добре дмухнути. Пошарпаний матрац був нібито м’яким, але щойно малий приліг на нього, спину проштрикнув гостряк болю. («Спати на стосі каміння й то зручніше», — подумалося Луці.) Вікно, що мало б, за уявленнями хлопчика, пропускати до кімнати світло, тут чомусь укривала чорна й густа, мов смола, фарба. Ручки на вікні не було: її чи то зумисне викрутили, чи то вона валялася десь у кімнатному мотлосі. Лука вперто намагався відчинити його, длубаючись спершу тонкими пальчиками, а потім — будь-чим тонким, що втрапляло під руку, аби вирватись із цієї напівтемряви. Він знав, що за вікном день. Знав, що десь за товстезною стіною світить сонце, а густу