Останній спадок - Андрій Новік
— Vincenzo Allegro? — голос наче грався з туалетною луною, відбиваючись від стін американським акцентом. — Abbiamo bisogno di parlare. Esca…[74]
Італієць трохи підвівся, проте з місця не зрушив. Від незручного сидіння на обідку унітаза нога затерпла так, що ще трохи — і Вінченцо впав би з нього, тим самим виказавши себе.
— Вінченцо Алле…
Зненацька пролунало:
— Excuse me! One more minute, and my snake will break out…[75]
Вінченцо чув, як до туалету влетів якийсь чоловік, із розбігу наштовхнувся на агента та притьмом зник у сусідній кабінці. Скориставшись нагодою, італієць вискочив зі свого сховку й накинувся на американця, учепившись обома руками йому в горло. Турист вочевидь не чув звуків сутички: з кабінки долинали якісь химерні вигуки та зойки. Тим часом агент кулаками згори вгатив Вінченцо по ліктях і, послабивши його хватку, різко викинув ногу вперед і поцілив італійцеві в живіт. Потім настрибнув на зігнутого від болю Вінченцо згори й заходився бити коліном у голову. Рефлекторно викинувши руки, італієць відштовхнув агента з такою силою, що він гримнувся спиною об умивальники. Ті тріснули й невеликими шматками посипалися на підлогу. Зойки з кабінки туриста відразу стихли.
— Hello…
Агент відволікся, і Вінченцо зацідив кулаком йому просто в нижню щелепу. Почувся приглушений хруст — чоловік у костюмі, що лантухом посунув униз, ударився тім’ям об керамічний умивальник і відразу зомлів. Італієць підхопив його попід руки й поволік до обдристаної кабіни, у якій щойно відсиджувався. Обернув зм’якле тіло спиною до себе й упихнув обличчям углиб унітаза. Він притискав агента обличчям до лайна доти, доки той не почав судомно захлинатися. На мить здалося, що чоловік оклигає та намагатиметься боронитися, проте за кілька миттєвостей усе скінчилося.
Вінченцо швидко вийшов із туалету й роззирнувся довкола. Кров струменіла в жилах неймовірно швидко, а руки безупинно тремтіли. Тремтіння приносило задоволення. Як і кожен завданий агентові удар, що дарував новий мікрооргазм.
Вінченцо Аллеґро — а цього разу П’єтро Ґраціані — підійшов до пункту огляду з квитком у руці. Синці мали проявитися вже опісля посадки на літак, зараз же лице більше скидалося на червону повітряну кульку. Охоронці скоса глипнули на італійця, одначе жоден не промовив і слова.
Він кивком подякував кожному, ухопив наплічник із кошика, де той проходив рентгенівську перевірку, та почвалав до ґейтів.
9
Львів, Україна. 13 вересня, 2015 рік
— Мене знову можуть викликати на допит.
— Ти про що? — Я вдавав, наче не розумію, про що йдеться.
— Поліція. — Ірина махнула головою в бік вхідних дверей, що в коридорі за стіною.
Я помовчав із хвилину, ніби обмірковуючи її слова, а потім кивнув на знак згоди.
— Або взагалі отримають — хтозна-як — ордер на обшук квартири. Незабаром… коли схаменуться, ніде тебе не знайшовши.
— Знаю. — Я кивав і погоджувався, подумки заглядаючи в пошуках сина до кожного будинку десь за сотні кілометрів звідси.
— Ти зрозумій мене правильно, Даліборе. — Ірина ретельно добирала слова. — Я не хочу тебе виганяти, але коли вони з’являться, краще, аби тебе тут не було. Для тебе ж краще.
Я копирсався виделкою у своєму сніданку, перекидаючи шматочки омлету та витаючи думками десь поза межами реальності. Колись вважав, що прострація, стан відсторонення, чи — краще сказати — повного занурення свідомості в подію, є найкращим способом осяяння. Осяяння в значенні просвітлення думками та знаходження розв’язання глобальної духовної проблеми. Зараз же зрозумів, що будь-що здатне вивести з рівноваги та майже абсолютно нічого впорядкувати.
— Я розумію, — поклав виделку, змирившись із неспроможністю впихнути в себе хоч один шматок.
— Пробач. — Щире співчуття проступало в Ірининих очах. — Думав, що робити далі?
— Шукати сина. Я мушу його знайти.
— Поміркуй добре, Даліборе. Через тебе підняли на ноги всю поліцію міста, якщо не країни. Додому та до університету тобі не можна. Вирішуй щось тільки тоді, коли все гарно обмізкуєш. Якщо тебе зловлять, синові ти ніяк не допоможеш.
— Та знаю я! — роздратовано махнув рукою. — Якщо зловлять, то не в тебе в хаті…
Щоки Ірини спалахнули яскравим рум’янцем, а на очі накотилися сльози: бідолашна почувалася винною. Я згадав дзвінок по Skype, завдяки якому мене осяяло щодо розгадки символів. Якби не він, може, не було б усього цього. Я не здогадався б, як розшифрувати схему, і не поїхав би до Стільська разом з Олівією та Марком. Ті залишилися б живими, я забрав би Луку зі школи, а Іра спокійно викладала б в університеті та мрійливо дивилася б на фото зі своїм колишнім. Ірина. Дивно, як разюче вона змінилася біля мене: під час skype-розмови вона була зовсім пригнічена, а тепер трималася спокійно за будь-якої звістки про чергове вбивство.
— Не знала, як сказати, але вчора, доки ти спав, я спалила твої речі.
— Молодець.
— Ти їх однаково не надягав би, бо всі заляпані кров’ю, а викидати чи залишати їх тут необачно.
— Я розумію, Ірино. Усе гаразд.
Жінка нервувалася, не знаючи, що говорити далі. Здавалося, вона ладна розбити собі голову тарілкою зі сніданком, аби тільки не продовжувати розмови.
Її відволік тонкий писк телефона із сусідньої кімнати. Щойно вона вибігла з кухні, мій погляд прикипів до останнього пакетика зі знеболювальним.
— От якби ти був горілкою. — Я крутив пакетик у руках, перечитуючи його назву.
«Німесил» полетів назад на стіл. Затуливши руками обличчя, я якусь хвилину важко дихав, а потім, запустивши пальці у волосся й упершись ліктями в стіл, мертво й тупо сидів. Мовчки сидів. Як і вчора піввечора.
За тонкою стіною почулися кроки — тихі, проте наче нервово пришвидшені. Ірина зайшла з темного коридору до залитої яскравим сонцем кухні. Жінка зблідла до кольору старого тиньку й, стискаючи в руках телефон, дивилася просто на мене.
— Що сталося? Хто телефонував?
— Невідомий номер, — відповіла Ірина й знову сіла на стілець.
— І?..
— Та ні, нічого.
Вона відмахнулася від мене достоту так, як я — від неї, і взялася швидко заковтувати охололий сніданок. За хвилину телефон озвався знову. Мимоволі я встиг помітити напис на чорному екрані — «Невідомий номер». Ірина знову розірвала зв’язок, ніяк не реагуючи на мої запитальні погляди. Щось відбувалося. Щось зовсім ненормальне. Обличчя моєї колеги змінилося так виразно, що я геть губився в здогадках про причину цього.
Не встигла жінка покінчити й з половиною сніданку, як ми здригнулися від третього дзвінка.
— Ну годі, — не витримав я. — Що коїться?
Цього разу Ірина
