Останній спадок - Андрій Новік

— Не наривайся! Ти від початку підтримав ідею залучити того садиста як інформатора.

Антон втиснув голову в плечі й відсунувся вглиб свого сидіння. Розмова набирала нечуваних обертів, і влазити в її сипучі піски він боявся більше за звільнення.

— Якби ми знали наперед, що запропонує той Аллеґро, думаю, Бажан би відразу відшив його.

З винуватим виразом обличчя Ігор Левицький тупився собі під ноги, удаючи, наче зацікавився закрученими візерунками на темній парасолі. Тим часом водій, мало не скаженіючи, уп’явся роз’ятреними очима в напарника.

— Він знав?! — Це було останньою краплею. — Ти також, так? Тоді якого біса однаково погодився на це? Як ти міг? Невже справді довіряєш йому? Невже справді вважаєш себе в безпеці тепер?!

— Ярославе, — у ситуаціях, коли наростало напруження, Ігор звертався до друга, використовуючи повне ім’я, — спокійно. Його цілодобово тримають під наглядом. Він не має доступу до інтернету та телефона без спецдозволу.

— Ох, справді? Мені надзвичайно полегшало! Особливо Ігореві Підгірському! Той зараз скаче від радості.

— Так, я розумію. Смерть діда була недоречною…

— Недоречною?! — Ярослав схопив його за комір і добряче струсонув. — Отак ти це називаєш? А що, коли той Вінченцо приріже тебе, як останню свиню, а я прийду до твоєї Олени та поспівчуваю з приводу недоречної смерті її чоловіка? Вона, мабуть, усе чудово зрозуміє й тільки всміхнеться. Адже це, блядь, лише, блядь, недоречна, блядь, смерть! З ким не буває!

— Хай там як, — Ігор торкнувся пальцем мокрої парасольки та відвів погляд кудись убік, — хочеш гнівайся, хочеш ні, але після появи того італійця ми зробили в пошуках куба величезний крок уперед. Якщо пощастить, сьогодні він буде в наших руках.

— І здається, швидше, ніж ми гадали…

Чоловіки обернулися до Антона, що майже лежав на своєму сидінні. Той лише підніс руку до вікна, указуючи кудись через дорогу. У вуличній темряві, посіченій густим дощем, до них крокував нечіткий силует. Його обриси нагадували постать юнака, який, горблячись під холодними струменями дощу, поквапливо перестрибував калюжі, прямуючи до будинку, на першому поверсі якого світилися вікна.

— Це він, — майже пошепки промовив Ігор Левицький.

— Іде до Кравця.

— Як і думали…

Антон хутко запустив ноутбук і, втупившись у будинок, почав щось занотовувати. За хвилину в його руках опинився масивний чорний фотоапарат. В авто залягла тиша, і лише заспокійливий шум дощу та поодинокі удари крапель у вікна нагадували про причину засідки.

— Чорта з два він прийшов із тим кубом, — озвався Ярослав, але ніхто йому не відповів.

Приблизно десять хвилин троє чоловіків в авто сиділи, видивляючись самі не знаючи що. Ще за трохи двері будинку відчинилися й звідти вибіг хлопчина.

— Якийсь знервований, — прошепотів Ігор.

— Глянь у вікно, — махнув головою Ярослав у бік яскравого віконного прямокутника, — здається, дивиться просто на нас.

— Рушай за малим, — спокійно проказав той. — Кравець ні про що не здогадується. — Тоді обернувся через плече до Антона. — А ти, сподіваюсь, усе зафіксував?

— Так, — підтвердив хлопець, кладучи камеру поряд себе на сидіння.

Ярослав натиснув на газ, і сірий автомобіль рушив крізь сіру пелену дощу слідом за Максимом Підгірським.

5

Малечковичі, Україна. 13 вересня, 2015 рік

— Ти віриш у Бога?

— Що? — запитання заскочило мене зненацька, і я не знайшовся з відповіддю.

— Банальне запитання. Чи віриш ти в Бога?

— У сенсі… — я затнувся, намагаючись правильніше сформулювати запитання, і за мить тихо доказав: — християнського?

— Будь-якого.

— Що тобі до того?

— Мені нічого. Це стосується того шифру, який ти отримав від хлопця. — Бойд відійшов від дверей, ставши трохи ближче до крісла, у якому донедавна сидів. — Це стосується тих людей, які стежили за ним, а зараз утримують твого сина.

Говорячи останнє, він виразно кивнув на ноутбук із досі відкритим фото припаркованого через дорогу від мого будинку автомобіля.

— Вони що, якісь фанатики?

— Просто фанатики не мають у своєму розпорядженні такого обсягу ресурсів та інформації. То чи віриш ти в Бога, Даліборе?

— Я вірю в те, що можна науково довести. Я викладач, науковець. Хоч я читаю старослов’янську міфологію, проте потрактовую всі релігії світу як приклад культурного саморозвитку суспільства, якому притаманні розквіт, деформація, занепад і тотальне знищення. Коли ж говорити про істинність, то є віри набагато давніші за християнство.

— Отже, ні, — підбив підсумок Бойд. — Не віриш навіть у ті, про які розпинаєшся на лекціях?

Хай там як, але відповісти я міг лише ствердно. Я не казав, що мені не до вподоби моя справа, навпаки — вона була моїм натхненням, я жив і дихав історією. Кожен новий почерк в архівах, кожна нова легенда з потаємних печер спочатку оселялися в моєму серці, а згодом — у мозку. Тому так, я не вірив у богів, ні нових, ні старих, проте я ними захоплювався.

— Не соромся, — усміхнувся американець, махнувши рукою, — як на мене, це виважена позиція розумної людини. Бог — це вірус, Даліборе. Вірус, який мав здатність проникати в людський мозок споконвіків. У середовищі ж, де з’являється паразит, організми починають ділитися на дві категорії — інфіковані й імуносильні, тобто стійкі до зараження. Інфіковані жадають розширити сферу свого впливу, силкуються зачепити ще не уражені організми. Ті, у яких імунітет, живуть собі спокійно й ніколи не лізуть на рожен, чіпляючись до вірусу: «Нумо, уразь мене!»

Ґреґора надихали власні слова. Це були не витяги з лекційних матеріалів, а аксіоми його життя.

Я підозрював про зв’язок зашифрованого послання глаголицею зі старовірами та їхньою релігією, але пояснення виявилося надто невигадливим: ті люди скористалися міфологією тільки тому, що я на ній добре знався. От і все. Чудовий спосіб зашифрувати послання для того, щоб відгадав його тільки я. Ніяких вищих матерій чи богоістот.

— До чого ти хилиш? — Мої очі звузилися до тонких щілин, неначе відображаючи таку саму тонку межу сенсу Бойдових слів.

— До того, що й у реальному житті все так, як на клітинному рівні. Є інфіковані Богом, а є ті, у кого вроджений дар мислити тверезо. Зазвичай інфікованість передається в спадок: батьки змушують іти до церкви, родичі торочать про божу ласку до їхньої родини й усяке таке. Тільки ті, кому вдалося ізолюватися від примусової ін’єкції, а відтак очиститися та розглянути всі ймовірні течії релігії, філософії чи психології, змогли виробити імунітет.

— Ти вважаєш, що віряни не мислять? Ви що, борці з релігією?

— Релігія тут ні до чого. Ці люди — зло, і ми боремося з ними за допомогою власних методів.