Останній спадок - Андрій Новік

— Звідки у вас це фото?

Я не знав, дивуватися мені, боятися, а чи навіть гніватися. Ці люди стежили за хлопцем, а отже, знали, де я мешкаю. Та що там — якщо вони того вечора були поряд із Максимом, якого потому більше ніхто не бачив… Я мимоволі завовтузився на місці, підсвідомо відсторонюючись від американців. «Хто вони в біса такі?»

— Ви стежили за ним?

— Так.

— Навіщо? Що він такого зробив?.. Це він вас тоді так боявся?

Ґарланд Г’юз відкинувся на спинку крісла, спокійно споглядаючи картину перед собою: знесилений, морально дезорієнтований і загнаний у кут пес намагається бодай на краплю зрозуміти свою долю. Бойд торкнувся пальцем сенсора, і на екрані Macbook одне фото змінило інше. На цьому зображенні проступали обриси сірого автомобіля.

— Підгірський боявся їх, — Ґреґор Бойд тицьнув пальцем у монітор.

— Це… стривайте… — Я відразу згадав автомобіль, який зрушив із місця, щойно Максим вибіг від мене. Сірий Volkswagen, здається, ледь не піввечора простояв тоді біля сусіднього будинку через дорогу. — Я бачив цей автомобіль того вечора. Ви хочете сказати, що це вони вистежували хлопця?

— Так. — Бойд кивнув головою.

— Поясніть.

Він розвернув комп’ютер до себе й заклацав.

— Це через заповіт?

Обидва чоловіки підвели на мене погляд.

— Упізнаєш? — американець знову поставив комп’ютер екраном до мене.

— Це дід того студента. — Я дивився на фотопортрет літнього чоловіка на білому тлі. Схоже, що це фото витягнули з університетських архівів: воно мало вигляд достоту як те, що прикріплюють на сайті навпроти прізвища в списку кафедри. — Ігор Васильович. Він помер незадовго до Максимового візиту.

— Помер… — протягнув Г’юз зі свого зручного сховку в кріслі. — А ти знаєш, як саме помер той дід?

Інтонація, з якою Г’юз запитав про смерть Підгірського, викликала настрогу. Я спробував згадати слова Максима про причину дідової смерті:

— Пам’ятаю, через зупинку серця. Ігор Васильович був похилого віку.

— Отож! — підняв пальця догори Г’юз. — І ніхто нічого не запідозрив, так? Іще один пенсіонер із зупинкою серця. Кого цим здивуєш? Розтин не робили, а просто вкинули до могили й відспівали.

— Ґарланде, — напарник скоса глипнув на нього, — легше.

— А що? Кажу, як є.

— Тобто, — мене заціпило, — ви натякаєте, що діда вбили?

Благальний погляд не зарадив — чоловік іронічно всміхнувся.

— Чоловік мав розвинуту систолічну серцеву недостатність, тобто його серце не могло забезпечувати потреби метаболізму тканин і нормальне кровопостачання організму внаслідок слабкого скорочення серцевого м’яза — міокарда. Підгірський приймав дигоксин — серцевий глікозид, що посилює серцебиття. Передозування препаратом сприничило б зупинку серця. Результат — смерть. Смерть стариганя від зупинки серця. Доволі часта й звична, хіба не так?

— Та навіщо їм здалося вбивати бідолашного діда?

— Тому що в нього було те, що потрібне їм. Те, що хлопчина залишив того вечора тобі.

4

Львів, Україна. 3 вересня, 2015 рік

Вулицю рівномірно освітлювало лише кілька ліхтарів, а всі решта, неймовірно дратуючи, то раз по раз блимали, то взагалі на певний час згасали. Надворі, хоч ось уже півдня лив, утворюючи на дорогах довжелезні потоки, дощ, було доволі тепло.

Ярослав Війт відчув у спині терпке поколювання від тривалого сидіння за кермом сірого Volkswagen Golf. Скоєне італійцем ніяк не йшло з голови. На будь-якій згадці про те огидне видовище чоловікове чоло зрошував холодний піт, а руки тремтіли чи від гніву, чи від страху.

— Я б чимось перекусив.

На задньому сидінні вже кілька годин байдикував Антон Воловець, двадцятисемирічний програміст із пишною русявою кучмою та великими як на його вік мішками під очима. Ігор Левицький рекомендував його як висококласного фахівця своєї справи: Воловець контролював та оновлював документацію їхньої так званої приватної організації й не тільки. На ньому трималась уся внутрішньомережева безпека. Малий мав репутацію пофігістичного гульвіси, але роботу свою виконував ідеально. Левицький розповідав, що хлопчина спромігся вдертися на сервер Міністерства внутрішніх справ, не знімаючи забльованої з перепою після нічної тусовки в клубі сорочки.

— Серйозно, — продовжував скавуліти Воловець, — ми вже чотири години тут стирчимо, а пацана ще й досі немає. А їв я востаннє ще вчора ввечері.

Ярослав обернувся до хлопця та пильно подивився йому у вічі.

— Не моя проблема.

— Господи, — підніс догори руки Антон, — сиджу з якимось термінатором у задушливому авто посеред зливи. Не робота, а мрія.

— Тебе ніхто не тримає, — цього разу Ярослав навіть не обернувся, — можеш хоч зараз вийти. Будеш пам’ятати договір про нерозголошення та спокійно доживати свої молоді роки, озираючись і граючи у свою DotA… чи що ти там обожнюєш.

Спливла ще хвилина. Антон поклав ноутбук на коліна й почав щось тихенько на ньому клацати. Ярослав знав, що той готує інформаційний бланк і ще раз переглядає документи Підгірських. Попри свою безалаберність, хлопчина знав, що таке робочий час.

Ярославові м’язи напружилися, коли до машини вскочив і вмостився на сусіднє біля водія сидіння геть змоклий Ігор Левицький — один із тих, хто підтримав ідею контакту з клятим італійцем.

— Які новини? — запитав Ігор, струшуючи краплини зі штанів і ховаючи парасолю під ноги.

— Ніяких. — Холод навколо Ярослава можна було хапати руками й фасувати у величезні мішки.

«Краще мати до біса розгніваного ворога, ніж розчарованого друга», — згадалися Ігореві слова Бажана Сотника, і він, одразу зрозумівши, що й до чого, мовчки втупився в мерехтливий вуличний ліхтар за вікном неподалік.

Минуло ще двадцять хвилин, і Антон, не витримавши, знову заскреготів зубами.

— Ігорю, можна вибігти по їжу? Я вмираю з голоду.

— А чого перед виїздом не поїв?

— Бо не хотів, — огризнувся Антон і гучно захряснув кришку ноутбука. — Та що з вами, Господи? Я хочу жерти, а ви присікуєтеся до мене, як довбані нацисти — до єврея!

— Стули пельку, бо спалишся, — прошипів йому Ярослав через плече.

— Та пішов ти! Теж мені великий бос знайшовся.

Ярослав ледь не вибухнув:

— Малий гандон! Думай, як і до кого ти звертаєшся, інакше пожалкуєш. Гадаєш, урятують тебе твої знання? Видаси іще хоч звук — і підеш додому пішки до маминої цицьки. Затямив?

— Не гаркайтесь, — утрутився Ігор.

— І ти стули писок. — Ярослав, попри власну вимогу не створювати зайвого шуму, сам кричав, не контролюючи емоцій. — Запліснявілий продажний придурку! Через тебе… через твою пасивність і якусь дурнувату наївність загинув ні в чому не винний Підгірський.

— Ти сам знаєш, що винний…

Ярослав рвучко наблизив вказівного